3

«Немає виходу донизу», — повторив він, піднімаючись з підлоги. Підлога навколо просочилася його блювотинням, що розтікалося під ногами й обпалювало ніздрі. Якщо шлях униз відрізано — лишається тільки вгору. Він мусить вибратися.

Клацнув замком і цього разу вислизнув у коридор. Стіни тут переливалися відтінками червоного, ніби будинок вивернув назовні власну плоть. М’язові волокна тремтіли, пульсували. Товсті живі вени ритмічно стискалися під напівпрозорою поверхнею. Побачене збило його подих, і власне серце знову пішло навскач.

Попереду проступали сходи, що тягнулися нагору, мовби манили його, кликали. Він ступав по слизькій тканині підлоги, що чіплялася до п’ят, наче намагалася втримати.

Там, де мали бути металеві двері на дах, тепер височіла суцільна, масивна, криваво-червона стіна. З неї повільно витікало чорнило — густе, маслянисте, темне, як смола. Воно текло повільними клубками й пахло бузком.

Не роздумуючи, він вдарив кулаком із усієї сили. Чорнило, тепле і густе, бризнуло на обличчя й до рота, залишаючи кислий присмак жовчі та металу. Мембрана піддалася, і він провалився крізь неї.

Перед очима постала величезна кімната, заповнена тисячами аркушів паперу, що лежали на підлозі і, здавалося, проростали зі стін, немов грибок. Густе повітря наповнювало легені, і він відчував, як свідомість поступово насичується чужими ідеями, спогадами та гріхами.

Стара жінка сиділа за столом, виліпленим із чогось рожево-сірого, вологого і жилавого. Його поверхня тремтіла в такт пульсу, що йшов від стін. Коротке сиве волосся стирчало на всі боки, одяг висів на кістлявому тілі, та очі виглядали жвавішими на фоні помережаного зморшками обличчя. Вона шалено вмочувала перо в каламар, з якого стікало щось червоне, а поруч лежала гілочка бузку.

— То що ви пишете цього разу? — голосно запитав він, роззираючись кімнатою, що радше нагадувала нутрощі живого організму.

 Вона обернулася до нього, посміхаючись.

— Це він пише. Не я.

— Будинок?

Стара кивнула у відповідь.

— Ти вже став його частиною, споживши відходи Дому за власним бажанням.

До горла знову підступила нудота, коли пригадався смак жовчі. Дихання стало важким, але він вимовив:

— Чому я тут?

— Щоб дати будинку свою історію. Розлучений пияка, шукає своє місце в цьому світі. Тікає від скоєного злочину у пошуках спокути.

— Я нічого не робив, — заперечив він, а голову прошив новий напад болю. — Нічого!

— А як же та бідолашна дівчина, що тікала від тебе після вашого розлучення? Та, що зараз спочиває у твоїй валізі.

Це остаточно вибило з нього дух. Він одружений? І вбив свою дружину? Він не пам’ятав цього. Як давно почалися проблеми з головою?

— Я не вбивав її, — бурмотів він, і лещата болю стискали голову.

— Ти приніс бідолашну у своїй валізі, бо не зміг попрощатися з нею. Як її звали? Ти хоч пам’ятаєш? А квіти бузку, що ти їй дарував? Ти навіть власне ім’я забув!

Він похитав головою.

— Я не… забув. Я не забув!

— Цей будинок, — вона продовжувала шалено виписувати нові рядки на пергаменті, — живиться нашими історіями. Я теж не свята, знаєш. Довелося деким пожертвувати заради натхнення.

— Ваша донька, — здогадався він. — Ви писали, що задушили її.

Стара кивнула.

— Як і ти свою дружину.

Він міряв кроками живу кімнату, намагаючись пригадати своє ім’я. Але жодна думка не визирала з темряви свідомості. Він навіть не міг пригадати дружину: світле волосся, бузок… чи це просто фальшивий спогад?

— То що далі? Ви вже написали фінал вашої історії?

— Ти не слухаєш, — руки письменниці повністю забруднилися чорнилом, що стікав із аркушів паперу. Та вона не помічала, як плями почали випаровуватися, розчиняючи шкіру на її долонях. — Ти лише одна історія, яких тут тисячі.

Він зиркнув на стіни, вкриті списаними аркушами. Невже кожен новий мешканець залишав тут свій відбиток? Фрагменти спогадів почали проростати:

— Я бачив тінь, що стрибнула у вікно. А перед тим — тіло, що впало на землю. І птахи… Море пташок сипалося камінням із неба, — він говорив мов божевільний. Обличчя раптом запекло, і перед очима пропливла пара. Доторкнувся до щоки, обмазаної чорнилом, і побачив кров.

— Ти вже став частиною будинку. Та тінь — то був ти.

— Це якась нісенітниця. Я ж тут стою, — бурмотів він, розглядаючи свої босі ступні, на які стікало криваве чорнило.

— Ти впевнений? — голос письменниці відлунював зі стін, а сама жінка стала кривавим місивом без обличчя. Вона нарешті перестала писати і рушила в його бік.

Місиво, що було письменницею, не поспішало. Воно повільно стиснулося, згустилося, і з нього почала формуватися постать молодої жінки з виснаженим, але красивим обличчям. Схожа на ту, що лежала в його валізі, але її очі належали божевільній письменниці.

— Ти ніколи не пам’ятав свого імені, бо Дім забрав його, щоб ти міг написати нове.