2

Поволі розтулив важкі повіки, намагаючись скинути з себе дрімоту. Крізь тонкі штори в кімнату пробивався тьмяний промінь ліхтаря, освітлюючи приміщення. Тоді світло кілька разів блимнуло, і стіна здалася живою: тонкі лінії шпалер нагадували кровоносні судини, що пульсували червоними нитками, неначе під шкірою невидимого організму. Вона тихо «дихала», то випинаючись вперед, то відступаючи. Кожна лінія пульсу здалася рухомою, тонкі червоні прожилки переливалися під світлом, немов стіна стежила за ним. На мить здалося, що його серце шалено стукає в такт цій пульсації. До його вух долинуло шепотіння, і він міцно стулив повіки. «Це все сон, ти спиш», — намагався переконати себе. Тіло приклеїлося до ліжка, навіть пальці не ворушилися.

Поряд майнув вітерець, і він розплющив очі. Повз нього швидко пробігла безформна тінь, що зникла, прослизнувши крізь зачинене вікно. Одразу ж долинуло каркання круків. Примарна присутність розчинилася, наче її ніколи й не було.

Стіни вже не демонстрували своїх вен — усе стало на свої місця, але на столі щось привертало увагу. Він відчув контроль над тілом і підвівся з ліжка.

У скляній вазі стояла гілочка бузку — сама по собі така звичайна, але тут вона виглядала недоречно у всіх проявах. Хтось був тут.

Він затих, намагаючись навіть не дихати, щоб почути незваного гостя. Тиша. Здавалося, що незнайомець теж принишк, можливо, за дверима, і спостерігає. Він озирнувся навколо, і погляд зачепився за табурет під столом — не найкраща зброя, але краще, ніж нічого. Міцно обхопивши дерев’яну ніжку, тихо визирнув за двері. Чисто.

Зробив ще два кроки, і вуха вловили зовсім нехарактерний шум — скрипіння? Шурхіт паперу? Він обережно підійшов до кухні, визираючи з-за дверей, але там теж нікого не було.

Втомлено зітхнув і нарешті увімкнув світло. На крихітному столику колишні власники залишили свої речі: почата пляшка віскі та стоси списаного паперу, що немов запрошували до прочитання.

Його спокушала ця чиста пляшка, а ще більше — бурштинова рідина в ній. Пообіцяв собі випити не більше чарчини. Та зрештою, кому яка різниця? Він тут один — більше немає нікого, хто міг би його контролювати. Зробив перший ковток і буквально відчув, як жадане тепло розтікається горлянкою, наповнюючи пустий шлунок.

Вхопив перший аркуш, та спершу не зміг прочитати жодного слова. Букви розтікалися перед очима, немов пливли кудись, не залишаючи шансу розшифрувати кривий почерк. Зробивши над собою зусилля і надпивши просто з пляшки, він нарешті зумів розібрати слова. Тоді почав читати далі, поки склянка поволі спустошувалася.

Вона не писала вже тиждень, а книга мала стати її останнім шедевром. Відчувала, як час і талант вислизають крізь пальці, перетворюючись на сиру вологість стін. У світлі свічки жінка дивилася на свою доньку, що мирно спала в ліжку. Дихання дівчинки було спокійним і рівномірним, але для жінки воно звучало як надокучливий дзвін, що заважає зосередитися. Аромат бузку викликав нудоту, тому довелося відкрити вікно, впускаючи холодне повітря.

Тоді до вух долинув такий знайомий шепіт:

«Твоя історія, твоя справжня велич, почнеться тоді, коли ти звільнишся, — прошепотів Голос Дому, холодний і оксамитовий. — Вона — твій єдиний якір. Ти мусиш віддати свій найбільший тягар, щоб отримати найвищу нагороду. Лише чиста, досконала провина, принесена в жертву, дасть тобі право писати вічно».

З легким стуком вона поставила підсвічник на стіл. Тоді підійшла до ліжка, і вогкими пальцями обхопила тендітну доньчину шию, яку обвивало довге світле волосся.

Нерозуміння.

Спроба відбиватися.

Хрип.

«Нарешті я можу рушити далі», — майнула думка, коли затуманені зіниці доньки стали скляними».

Далі почерк змінився і став невиразним для читання. Або ж алкоголь вплинув на його сприйняття, бо коли світло знову блимнуло тричі, він не здивувався. Ніздрі знову вловили запах бузку, що одурманював свідомість. У животі різко підкотило, і він не встиг зробити й трьох кроків, як його знудило просто на кухні. Тіло судомило, вириваючи зі шлунку останні залишки їжі. Коли здавалося, що й самі нутрощі от-от вирвуться назовні, спазми нарешті відступили.

Він сидів навколішки перед бридкою жовтою калюжею, що просочувалася крізь підлогу вниз.

— Ой, ні, ні, ні, ні, — бурмотів він, коли блювотиння повністю розчинилося під ним. «Дідько, там же внизу хтось живе», — зринуло в голові, поки насилу піднявся на тремтячі ноги.

Витер рота і вийшов з квартири, рушаючи сходами вниз. Світло знову блимнуло — клац, клац, клац, — і перед ним постали голі стіни будинку. Він йшов, обпираючись об вологі стіни, що рухалися в такт його крокам. Долоня вгрузала в липку поверхню, залишаючи відбитки, що розчинялися в молекулах дому. «Я божеволію», — подумав він, стукаючи в двері квартири під ним.

Довелося гамселити кілька хвилин, аж поки за дверима почулося човгання і клацнув замок.

— Вибачте, я ваш сусід знизу. Стався маленький казус… — та договорити не вдалося і він позадкував, мало не покотившись зі сходів. На нього витріщилася пара запалих очниць, з яких вилітали мухи. Тоді до вух долинуло гудіння маленьких крилець комах, що вирвалися на свободу.