1

«Нарешті я можу рушити далі», — майнула думка, коли затуманені зіниці доньки стали скляними. Ще мить її пальці, схожі на сталеві обручі, стискали тендітну шию, перш ніж остаточно розімкнутись.

Тіло впало долілиць із глухим звуком і серце дому прийняло жертву. На мить їй привиділося, що донька просто спочила на соковитій траві, десь під шумом лісових крон, — та все ж холодний блиск зіниць виказував істину.

З вулиці вповзав колючий вітер і змушував свічку на столі шалено тремтіти. Полум’я танцювало, кидаючи по стінах зморшкуваті тіні. І тоді вона відчула солодкавий, квітковий аромат. Занадто живий і теплий для цієї мертвої ночі. Жінка вдихнула на повні груди — і нічого. Тільки пил, сухий і старечий, осів на слизьких стінках легень. Запах квітів щез, мов примара.

Скрегочучи зубами, вона протягла тіло повз незастелене ліжко, де на полотні застигли старі плями. Зібравшись із силами, жінка обхопила доньку за талію, чиє тіло вже ставало важким, як камінь. Та все ж рвучким рухом вона викинула його у відчинене вікно.

Глухий удар об землю прорізав тишу. Здалося, що навіть Дім зітхнув. З дерев здійнялися насторожені круки. Вони билися в повітрі, не маючи сили триматися на крилах. І падали вниз, зіштовхуючись, мов поламані паперові літачки.

Жінка зачинила вікно, поправила штори, й сіла за письмовий стіл. Перед нею лежали стоси списаного чорнилом аркушу. Вона заплющила очі, уявивши наступну сцену. Перо ніби ожило і саме виводило рядки, яких вона не обирала:

«Будинок нарешті вгамував голод. Нова плоть поволі розчиняється в його нутрощах, просочується в цеглу, у балки, та пил. У його череві знову є місце. Він чекає… нового мешканця».

* * *

З-під скрипучих коліщаток валізи виривалися брудні бризки. Листопадова мряка висіла в повітрі густим серпанком, навіюючи сум. Опустивши каптур низько на чоло, він брів сірою вулицею до нового помешкання, що чекало його, мов чистий аркуш. Коліщатка чіплялися за нерівний асфальт, не бажаючи йти далі.

Скрип. Скрип. Скрип.

Нарешті він дійшов до під’їзду — старого, з облупленою фарбою та ржавими дверима. Шарпаючись в кишені куртки, шукав ключ, коли позаду щось глухо гепнулося. Різко обернув голову, намагаючись пробитися поглядом крізь завісу дощу, що раптом перетворив усе довкола на рухливу млу. Примружився, і аж тоді помітив маленьке чорне тільце, з-під якого пір’я розлетілося в різні боки. Тоді згори впало ще одне, і ще. «Що за чортівня?»

Він залишив валізу під дверима й повільно почвалав до темних плям на землі — до птахів, що падали з неба, мов каміння. Присів навпочіпки, зазираючи в каламутні очі, затягнуті сірою плівкою. Їм вже нічим не допомогти. Провів пальцями по скуйовдженому пір’ї, мов віддаючи німий уклін. Тоді повітря розітнуло коротке шльоп! — ще кілька чорних тілець приземлилися поряд. Тепла кров бризнула йому в обличчя. Від несподіванки він гепнувся на землю. Під долонями розтікалося щось слизьке та мокре. В животі збурилося, і нещасний сніданок підкотився до горла. Розумів, що треба вшиватися. Не вистачало ще, щоб сусіди побачили його серед пташиних трупів.

Насилу підвівся, відчуваючи, як дощ заливає за комір, змушуючи здригатися. Намагався не дивитися на руки, але мряка потроху змивала кров.

Ніс пробив різкий, квітковий аромат цвіту бузку. «В листопаді?» — подумалося йому. Запах видався настільки густим і насиченим, що стіни навколо неначе зітхнули.

І раптом щось важке впало згори.

Глухий удар.

Коротке чорне волосся злиплося на голові, закриваючи розтрощене обличчя. Нещасний не встиг навіть зойкнути. Мізки розлетілися плямами, а кров стікала звивистими смугами до стін будинку, змішуючись із пташиною. Він скам’яніло дивився на дивні криваві узори, а його власний мозок кричав про неможливе.

Коли жах нарешті відпустив, кинувся до дверей, тремтячими пальцями намацуючи ключ. Тоді вхопив валізу і метнувся всередину. «Швидку… треба викликати швидку», — спізніло майнуло в голові.

Визирнув востаннє. Тіла вже не було. Лише темна, нафтово-чорна пляма зі стійким запахом сирого чорнила.

І десятки живих круків, що втупилися в нього чорними очима.

* * *

Сходовий майданчик привітав його сирістю, що відгонила гнилизною. Він відчув, що від нервів стискає ручку валізи, аж пальці побіліли. Примусив себе розслабити хватку. Ступив на першу сходинку, і його рух розбудив лампу, що панічно гойдалася біля стіни. Враз світло кілька разів заблимало, боляче різонувши по сітківці. Під час одного з проблисків здалося, що стіни рухаються, змінюючи свій колір. Та за мить все стало як і було, лише світло стало яскравішим.

Його серце, що досі не вгамувало шал, знову затріпотіло. На сходовому марші між поверхами стояла стара жінка. Коротке сиве волосся стирчало на всі боки, одяг висів на кістлявому тілі, та очі виглядали жвавішими на фоні помережаного зморшками обличчя.

Він прокашлявся, усвідомивши, що втупився в неї.

— Добрий день, — його голос звучав хрипло, бо він давно ні з ким не говорив. — Я ваш новий сусід.

У відповідь почувся хрипкий сміх старої, що гучно відлунював від стін. Жінка відступила вбік, вказавши на вільний шлях, і він помітив пальці, забруднені чорнилом.