РАДА ДВАНАДЦЯТИ

Віра — це коли ти нічого не знаєш наперед, але впевнений, що буде саме так, як ти собі це уявляєш.

А. Моя

Вранці над сусіднім островом з-за гори здіймався чорний дим. Ніби вулкан прокинувся. Я вийшов на балкон, позіхнув, потягуючись, і з подивом помітив солдата під балконом. Значить, почалося! Треба діставати грамоти і... Згори пролунав високий дзвінкий звук, я задер голову, щоб поглянути в небо. Високо над містом пролетів чорний дельтаплан, і вниз від нього летіли аркушики паперу.

Ну звісно! Ми ж обговорювали питання про інформацію для жителів островів. Юзефу дали завдання надрукувати прокламацій. Здалеку лунала безладна стрілянина. Шансів поцілити в дельтаплан у них не було, надто високо летів, та й швидкість у нього вища, ніж у птахів. Треба правильне випередження давати. На балконі з’явилася сонна і сердита Аннет. Видно, що не виспалася.

— Що тут? — втупилася вона на вартового під балконом, а він підвів голову, роздивляючись її.

— Нічого особливого. Нас чекають у палаці Ради Магів.

— Самі підемо чи будемо чекати запрошення?

— Швидше впораємося — більше буде часу на відпочинок, — відповів я, і вона посміхнулася.

Ну ось, зовсім не важко підняти їй настрій на кілька пунктів.

— Зброю не бери, все одно заберуть. А якщо доведеться швидко тікати, то ми не зможемо її повернути.

— Я і кулаками їм покажу, що означає загін Марселетт!

— Не недооцінюй їх. Ми матимемо справу з особистою охороною магів. Вони міцніші за просту варту. І ось ще що...

Я нахилився до її вуха і прошепотів кілька вказівок.

— Це на випадок іншого сценарію. Коротше, стій поруч і роби як я, не вдаючись у розпитування. Кожна секунда буде дорогоцінною. Може все піти не так, як ми думали тиждень тому. Адже навіть якщо намагаєшся діяти правильно, очікуваний результат не гарантований. Але, зрештою, ми мусимо робити все від нас залежне. І, найімовірніше, варіант нашої поведінки вибиратиметься моїм чуттям. Я йому більше довіряю, ніж десятку радників. Снідати не варто, і пити теж. Якщо поранять у живіт — це кінець при повному шлунку. Одягаємося і йдемо. Не забудь на розбиту кісточку пластир наклеїти, а то рукавичками тільки розітреш.

Ми розійшлися по своїх кімнатах з балкона, де говорили біля балюстради. Вона на своїй стороні балкона, я на своїй. Спорядилися. Вона вперше за час перебування на островах вдягла свою бойову уніформу. Я теж вліз в обтислий костюм, в якому обстежував вночі підступи до палацу засідань. Мені його пошили за наказом Марселетт. Давно. Уже так давно. Я мимоволі ніжно погладив костюм на грудях. Може, намагався пригадати дотик її дбайливих рук?

Спустилися з Аннет вниз, у вестибюль. Вона не забула вдягнути мітенки, як і я. Внизу нас насторожено зустріли з десяток солдатів зі зброєю напоготові і, судячи з форми, що відрізнялася від них,- два офіцери з охорони магів. Гостей не було, і за стійкою адміністратора стояла зблідла жінка, яка нас заселяла. Нас не потривожили, не стали ламати двері та вриватися до номерів — це цікаво.

— Показуйте дорогу, ми готові до візиту, — спокійно сказав я, не звертаючи уваги на пронизливі погляди офіцерів.

Аннет поблажливо усміхалася спираючись долонею о стегно.

— Ми все про вас знаємо, зараз ви нам відповісте на всі запитання! — сказав один із офіцерів навмисно грубим голосом.

— Якщо ти все знаєш, то навіщо нам відповідати? — хмикнув я, і Аннет посміхнулася ще ширше, примруживши очі.

Другий офіцер притримав товариша за руку і щось прошепотів йому.

— То ми йдемо чи мені самому шукати дорогу? У мене масаж о дванадцятій! — вдав я незадоволення і підняв до очей зап'ястя з годинником. У цій руці я тримав сувої вірчих грамот.

— А в мене басейн і смачна риба! — підтримала мене Аннет.

Це був блеф. І я маю на увазі свій масаж. Я не записувався на нього, занадто гарні дівчата там були. Хіба що лежати обличчям вниз. Нас вивели, оточивши з усіх боків. Повозки не було. Це вони даремно. Хотіли нас втомити чи принизити виглядом арешту?

Йшли ми дуже довго. Я, побачивши, що нам не подали екіпаж, навмисно йшов не поспішаючи, раз у раз звертаючи на узбіччя, щоб демонстративно зірвати квітку і, роздивившись, понюхати її. Офіцер, який погрожував нам допитом, аж підстрибував від люті.

— Чи не могли б ви йти швидше, на вас чекають!

— Якби на нас чекали, за нами надіслали б екіпаж. А якщо екіпажу немає, то й поспішати немає сенсу.

— Ну що ж, насолоджуйтеся! Це ваші останні хвилини на волі! — злорадно відповів він.

— Будеш розмовляти з нами без поваги, я тобі шию скручу, і мені нічого за це не буде, принаймні, до розмови з Радою. Тому закрий свою смердючу пельку, поки моя супутниця на тебе не розсердилася. Чи ти не чув про загін Марселетт?

— Це тієї...

— Стули рот! — обірвав його товариш.

— Ні! Продовжуй, і здохнеш просто тут, — звузив я очі, зупиняючись, — а разом із тобою і ці підневільні наймити. Я ж зрозумілою мовою пояснив, що і сам знайду дорогу до Ради, і мені нічого не буде за вашу смерть, як і за смерть солдатів, які охороняли склади зі зброєю. Тих, що вночі злетіли в небо!

Я простягнув руку в бік ріденького диму, що все ще підіймався над сусіднім островом, де були склади. Всі насторожено завмерли, зупинившись. Варта мимоволі спрямувала гвинтівки в центр. Поки що в опущених руках. Тільки Аннет розслаблено покрутила головою. Ніби розминалася перед бійкою.

— Вибачте йому, пане! — схилив голову другий офіцер. — Прошу пройти до Палацу Ради. На вас справді чекають.

— А мені вже здалося, що всі на цьому острові поголовно заражені глупством, — зауважив я, рушивши далі.

Але цей покидьок мене все ж зміг роздратувати. Я його запам'ятаю. Спокій, Френсісе, внутрішня врівноваженість і витримка! Тобі потрібно розслабитися і зосередитися, щоб сприймати інформацію навіть на рівні флюїдів.

Далі ми йшли хоч і не поспішаючи, але вже мовчки й не зупиняючись. Квіточок я більше не зривав. Просто мені їх шкода. Вони кращі за людей і красивіші.