ОСТРОВИ

Справжній воїн може змінити обладунки, але не переконання.

(афоризм)

— Острови! — сказав я Аннет, коли та вийшла на палубу вранці.

— Де?

— Он, бачиш, хмари скупчилися? Вони там.

— Звідки знаєш?

— Чуття в мене, і птахи з'явилися.

— Ти просто не хочеш шкарпетки жувати! — сказала вона, проводжаючи поглядом чайку.

Я усміхнувся. Іноді вона видавала такі перли, що тільки тримайся!

— Гаразд, іди, я тебе ковбасою нагодую, — змилостивилася Аннет.

— А тобі не здається, що ковбасу погано приготували? Слизька вона якась. Я хотів уранці шматочок відрізати й не наважився. Як би потім не трапилася "швидка Настя".

— Як це?

— Це сім метрів проти вітру, не рахуючи дрібних бризок, — згадав я вислів Пєті.

— Я піду понюхаю. У мене нюх гарний, — відповіла вона і зникла в каюті.

За кілька хвилин вийшла й жбурнула надрізане кільце ковбаси в море.

— Я мав рацію?

— Навіть не знаю, але краще викинути, у нас окіст є солоний.

— Не страшно, чаю заваримо, щоб спрагу втамувати.

— Шкода! Якби ти дозволив рибу половити, я б на цю ковбасу багато риби наловила!

— А ти рибу хіба не на хліб ловила?

— На голови тих рибок, яких з’їла.

Ось і думай після цього, хто з нас більше про риболовлю знає, — подумав я. Шкарпетки мені їсти на обід не довелося: до одинадцятої берег уже було чітко видно, і ми йшли вздовж суходолу. Острів Мрій — найсхідніший з усіх островів. Нас знесло на захід, а нам треба було причалити в містечку на східному боці головного острова. Звідти ближче до палацу засідань Ради чотирнадцяти. Потім виявилося, що нас віднесло сильніше, і це не той острів. Але наступний суходіл, повз який ми пропливали, був саме нашим. Я це відчував!

Острів скелястий, а скелі — обривисті й високі. На одній із них, дуже високо, стояла гарна двоповерхова споруда з великими арковими вікнами та пласким дахом. На даху виднівся маленький силует вартового, який, можливо, дивився на нас.

Перший поверх будівлі, схоже, був прикрашений вітражами. Я вирішив, що кидати штурвал задля цікавості не варто, і не пішов у каюту по бінокль. Ми йшли паралельно до берега, але відстань була пристойна, і тому про вітражі сказати точно я не міг. Ближче до острова не підходив — боявся зачепитися фальшкілем за каміння. Але скло в будівлі переливалося різними кольорами, тому я і подумав про вітражі.

— Я знаю, чому ти не любиш цю жінку.

— Яку?

— Ту, що написала книжку.

— І чому ж? — притримуючи штурвал, поцікавився я.

— Тому що вона тебе ошукала. Вона виявилася не такою, як описувала у своїй книжці. Адже це вона свої вигадані пригоди описувала. Консуело — це сама Аврора, як там її прізвище... І Адель тебе ошукала, адже ти її знав під іншим ім’ям, і вона зовсім не така, якою тобі спершу здавалася. Інша. І Корінн теж.

— А Корінн у чому?

— Звідки я знаю, тобі видніше. Може, ти її не такою собі уявляв? А можливо, тобі хотілося бути єдиним і найголовнішим чоловіком у житті жінок, які тобі сподобалися?

Я скоса поглянув на Аннет. Психологиня ти моя ненаглядна. Я в собі так глибоко не копав. Чи це її свіжий погляд збоку? Сторонній погляд він завше бачить більше.

— Я вважаю, що поклик тіла не повинен заглушати голос розуму, — сказав я.

— Ти не прощаєш обману, — підсумувала Аннет, не слухаючи моїх слів про якийсь там голос розуму.

— Марселетт я ж пробачив?

— З Марселетт ти вже був, а з іншими — ні. А може, тобі хотілося довести тому командирові військових, що ти кращий за нього?

Вона має рацію: на мить у мені ворухнулася зловтіха, коли ми з Марселетт ночували в зброярні. Але ж лише на мить! А якщо подумати, я б не зрадив Пенелопу, якби вона демонстративно швидко не спровадила мене в цей світ. Так! Я відчував, що я для неї не дуже важливий. Вона завжди була спокійною і розважливою, і лише під час спонтанного сексу — трохи жадібною до відчуттів і почуттів.

Я що, не пробачив Пенелопу за ошукані очікування? Не знаю. Мені важко змінювати свої переконання. Навіть коли вдягаю маску, прикидаючись кимось іншим. Як, наприклад, граю перед Юзефом роль підкорювача жіночих сердець. Френсіс — стала величина, і це погано. Треба бути гнучкішим. Або простіше ставитися до таких понять, як секс. Але, можливо, я не зможу. Характер змінювати нелегко.

Ми дійшли до краю острова і ще деякий час ішли в море, щоб потім легше було лавірувати. Переклав штурвал на лівий галс. Здається, вгадав: точно потрапляємо у створ бухти. І взагалі, годі вихилятися — згорну вітрило й зайду під мотором.

— Аннет, стань до керма!

— За штурвалом! — поправила вона мене, поклавши долоні на відполіровані дерев’яні руків’я.

Чи це вона доповіла, що зайняла пост? Я їй пояснював, що так заведено. Я склав вітрило, прив’язавши рифами до гіка. Спустився вниз і завів моторчик під трапом у кокпіті. Піднявшись на кілька сходинок трапа, зупинився, мимоволі замилувавшись Аннет. Коли дивитися на неї трохи знизу — вона красуня. Її руки й навіть обличчя засмагли за ці дні. Хоча у спеку вона й була в солом’яному капелюшку зі стрічкою під підборіддям. Красуня! Приємно перебувати поруч і бути якоюсь мірою причетним до її краси. Здається, я починаю розуміти батьків, які пишаються своїми дітьми. Це що? Старість підкрадається?

У бухті ліворуч стояли великі кораблі. Кілька яхт і десяток човнів зі щоглами згромадилися праворуч. Ми попрямували туди. Коли ми неквапливо підходили до пірсу, огрядний чоловік із товстелезним золотим ланцюгом на животі показав нам рукою на дальній край причалу. Там яхти стояли на деякій відстані одна від одної. Поруч із товстим Санчо Пансою човгав довгими й худими ногами високий вартовий, схожий шоломом на Дон Кіхота. Замість алебарди чи списа він тримав у руках карабін із довгим стволом.

— Крутни штурвал праворуч, — попросив я Аннет. Вона спритно крутнула, і ми пішли вздовж пірсу, пихкаючи вихлопом двигуна у воду.