Розділ 27

Вранці Ніна прокинулася першою. Вона попрямувала на кухню, щоб приготувати сніданок та зібрати сумку з продуктами на пікнік. М'ясо мав замаринувати Ендрю. При згадці про коханого, Ніна тепло посміхнулася. Сьогодні їй було самотньо в ліжку. Лише одна ніч в його обіймах кардинально змінила її. Вона відчувала себе залежною від нього, його сміливих дотиків та цілунків. Вона тішилася, що попереду в них дві ночі, які вони проведуть разом в котеджі, а далі... Загадувати було складно, але в глибині душі їй хотілося бути поруч кожного дня, проводити разом ночі...

Ендрю приїхав рівно о восьмий. Чоловік нервував. Ще ніколи в житті він не знайомився із дітьми коханої жінки. Та взагалі з кимось із рідних. Всі ті, хто був у нього, були лише партнерками на деякий час.

Ендрю не знав що принести на зустріч, тому взяв по букету квітів для Ніни та Віки, банку кави та упаковку цукерок.

– Доброго ранку! – привітався чоловік, коли Ніна відчинила двері впускаючи його всередину.

– Доброго ранку, коханий! – Ніна пропустила його у квартиру.

– Це тобі, – Ендрю потягнув жінці квіти, й вона в той самий момент розпливлася у посмішці.

– Дякую, вони такі гарні! Прошу, проходь на кухню. Каву будеш?

– Із задоволенням, – посміхнувся Ендрю.

Саша та Віка вже чекали на гостя, але не поспішали виходити в коридор.

 – Доброго ранку, – привітався Ендрю, завмерши на порозі кухні. Дві пари очей пильно роздивлялися його. Він помітив, що Віка має такі самі неймовірно гарні очі, як й Ніна.

– Доброго ранку. Я – Саша, – хлопець першим встав та протягнув Ендрю руку.

– Вітаю. Ендрю. Дуже радий нарешті познайомитися з вами.

– А я Віка, – підскочила дівчина та обійняла чоловіка. Я вас приблизно таким й уявляла, – вона посміхалася.

– Можеш звертатися до мене на «ти», – Ендрю тепло обійняв дівчину.

Ніна споглядала за знайомством й раділа, що діти швидко знайшли з чоловіком спільну мову.

– Ну, що, готові до подорожі? – спитав демон, коли всі закінчили снідати.

– Звичайно, – відповіла Віка.

– Мамо, Ендрю, я поїхав по Юлю, й ми прийдемо до вас окремо. – Сашко піднявся та попрямував до виходу.

– Будь обережний за кермом! – нагадала Ніна.

– Обов’язково! – відповів син та зник за дверима квартири.

Ендрю допоміг завантажити речі в багажник своєї машини, Ніна влаштувалася поруч з ним на передньому сидінні, Віка сіла позаду, й вони нарешті вирушили за місто.

***

Передмістя зустріло тишею. Котеджі утопали в зелені, одразу за ними протікала річка, вода в якій виявилася настільки прозорою, що добре було видно дно.

– Як тут гарно! – оглянулася на всі боки Ніна.

– Я люблю цю місцевість. Тут можна сховатися від постійної гонитви та міського шуму, – Ендрю обійняв жінку. Вони стояли на веранді та милувалися краєвидом навколо. – А головне насолодитися тишею та красою природи.

– Дякую, що привіз нас сюди, – прошепотіла Ніна, даруючи чоловіку ніжний цілунок.

– Ходімо, я покажу тобі тут все, – Ендрю потягнув Ніну на прогулянку, по невеликому селу, в яке вони приїхали.

Віка тим часом залишилася в будинку сама й вже хазяйнувала там, в очікуванні Саші та Юлі, які мали незабаром приїхати, а також Наталки із чоловіком.

Настрій у дівчини був на висоті, вона мугикала собі під ніс пісеньку, оглядаючи приміщення. Їй сподобався дерев’яний будиночок у три поверхи. Перший займала велика гостинна зала, чи як зараз модно говорити – лаунж, в якому був навіть камін. Здається, взимку він опалював котедж, даруючи йому тепло та затишок. Також була тут кухня, ванна кімната та складське приміщення. Два інших поверхи займали спальні. Одну з них й зайняла Віка. Вона підійшла до вікна, милуючись річкою, яку добре було видно.

Віка побачила матір та Ендрю, що спустилися до берега, міцно тримаючи один одного за руку. Вона раділа за них. Бачити щасливу маму для неї було справжньою радістю.

Внизу роздався шум під’їхавшої автівки й Віка поспішила зустрічати її.

– Тітка Наталко! – зраділа дівчина, обіймаючи жінку.

– Привіт, люба! – відповіла Наталка. – Як ти?

– Чудово! – посміхнулася Віка.

– Дивися, кого ми привезли, – Наталка кивнула на хлопця, що стояв поруч з Максимом, сором’язливо оглядаючись. – Це Микита, мій любий племінник.

– Привіт, – Віка посміхнулася до хлопця.

– Привіт, – Микита підійшов ближче.

– Віко, а де мама? – звернулася до неї Наталка.

– Вони з Ендрю пішли на річку.

– О, Максе, ходімо. Привітаємося, – вона потягнула за собою чоловіка, залишаючи дітей самих.

– Ти чого такий переляканий? – спитала Віка у хлопця, помітивши його розгублений погляд.

– Та нічого, – буркнув той. – Мене не особливо питали хочу я поїхати чи ні. Привезли у цю глухомань. Тут хоча б інтернет є?