Розділ 16

Наступного ранку Ніна прокинулася із щасливою посмішкою на вустах. Ендрю. Її Ендрю… Скільки ж років минуло, ніж вони зустрілися! Вона подивилася на амурчика, що сидів на м’якому кріслі та спостерігав за хмарами за вікном.

– То ти й справді з’єднуєш долі? – запила вона янголятко.

– Так, – зітхнув він.

– Тоді, я думаю, скоро ти завершиш те, задля чого з’явився у нашому житті.

– Невже крижане серце почало танути? – Адам прискіпливо подивився на Ніну.

– Якщо поруч з’являється той, про якого ти все життя мріяла, то, мабуть, так.

Ніна ще раз посміхнулася янголятку та вирушила на кухню готувати сніданок. В неї був чудовий настрій! Вже незабаром можна буде поділитися своєю таємницею з дітьми. Ендрю обіцяв залагодити кілька справ та приїхати. До неї. Це так дивно, спілкуватися у сні, наче наяву. Але чомусь вона вірила, що їхня розмова була більш ніж реальною.

Приготувавши омлет та каву, вона покликала дітей, й вони разом поснідали, обговорюючи плани на день. Ні Віка, ні Саші не чіпляли тему минулої поїздки, вони не розпитували більше матір, хоч й обидва бачили, що вона дійсно змінилася.

Поцілувавши дітей, Ніна підхопила теку з документами та сумку з ноутбуком та вислизнула за двері.

На вулиці, не дивлячись на ранню годину було доволі спекотно. Літо прийшло й до столиці. Жінка поспішила на станцію метро. У вагоні звично було багатолюдно. Ніна стала у проході, схопившись за поручні. Але раптом біля самого вуха почула голос, що змусив її здригнутися…

– Ніно? Невже це ти? Оце так зустріч! – Ніна мало не випустила з рук сумку з ноутбуком, адже зовсім не очікувала зустрітися зі своїм минулим. З тим, хто змусив начепити на власну душу величезний замок та замкнути на три замки.

– Вадиме? – тихо охнула вона, відчуваючи як спітніли від хвилювання долоні. Він був останнім, кого вона воліла б бачити у своєму житті.

– Я, – усміхнувся чоловік. – Щось ти не дуже рада мене бачити, еге ж?

– Зовсім не рада, – пробурмотіла Ніна, відвертаючись. Бажання продовжувати розмову не було. На щастя поїзд метро під’їхав до станції, Ніна кулею вискочила з вагона та скочила на ескалатор…

– Чого втікаєш? – вона відчула як її схопили за лікоть.

– Бачити тебе не можу! Відчепися! – зло крикнула вона та побігла вверх по сходинках.

Вадим хотів було побігти за неї, але його зупинила міцна чоловіча рука:

– Зачекай, здається вона сказала, що не бажає тебе бачити, – Вадим побачив чоловіка міцної статури у військовій формі.

– Багато ти понімаєш! – скрикнув Вадим на суржику.

– Принаймні те, що дівчина не хоче розмовляти з тобою, чітко розумію, – вони зійшли з ескалатора й лише зараз військовий випустив Вадимову руку. – Бувай здоровий та не чіпляйсь більше до дівчат, – промовив до нього чоловік та пішов геть.

Вадим зло сплюнув. Колишня дружина встигла покинути підземку. А це був такий шанс повернути увагу колись коханої жінки. Він сам зруйнував своє щастя, проміняв родину на робочий контракт та молоду коханку. Але тепер, коли залишився сам, то шкодував про те, що колись власноруч відпустив її.

Ніна тим часом вже була на вулиці. Вона оглядалася, чи не переслідує її Вадим, але колишнього ніде не було видно. Ніна скочила в салон автобуса, що якраз під’їхав до зупинки та нарешті вільно видохнула.

Діставшись офісу Ніна на час забула про вранішню пригоду, адже її оточили колеги та шеф, й довелося звітувати та розповідати про те, як пройшов форум. Максим Андрійович тішився успіхам, власноруч перевірив всі підписані контракти.

– Ніно, браво! Це справжній успіх! – похвалив він її.

– Дякую! Закордонні партнери зацікавлені у нашому обладнанні, – уточнила вона.

– І це чудово, бо це означає, що ми рухаємося у потрібному напрямку. Як ти дивишся на те, щоб поїхати на початку жовтня у Марсель? Там відбудеться ще одна міжнародна виставка, де будуть представники країн Азії та Австралії, – подивився на неї Максим Андрійович.

Ніна не вагаючись відповіла:

– Це чудова можливість! І в нас є час підготуватися!

– Ось й займись презентаціями, онови інформацію, разом із відділом маркетингу опрацюйте стратегії, цілі тощо.

– Неодмінно! – вигукнула Ніна. А десь всередині неї виникло бажання якомога скоріше поділитися новиною з Ендрю. Це буде ще один шанс побачити його, але вже в його рідному місті.

Вона на мить заплющила очі та уявила собі Прованс… Жінка якось вже бувала у Франції, адже саме там живе її тітка Оксана із чоловіком Марком та їхнім сином Алексом. Вони навіть кликали її до себе, коли почалася війна, але Ніна відмовилася від такої пропозиції.

На мить їй здалося, що вона навіть відчула запах лаванди, а в голові самі собою спливли рядки знаменитої пісні Софії Ротару: «Лаванда, горная лаванда…»

Робочий день минув й Ніна поспішила додому. На щастя, дорога минула без пригод, вона дуже хвилювалася, що Вадим міг прослідкувати за нею. Їй зовсім не хотілося відновлювати стосунки з тим, хто забув не лише про її існування, а й про існування власних дітей…