Розділ 14

Коли Ніна вийшла з залу прильоту, то одразу побачила Сашу та Віку. Діти посміхалися та махали руками.

– Мамо, привіт! – закричала молодша донька та кинулася обійматися.

– Привіт, любі, – промовила Ніна. – Як ви?

– Ми дуже добре. Краще скажи, як пройшла поїздка, чи були там гарні чоловіки, бажано без родини та дітей? – теревенила Віка поки вони йшли до стоянки. Саша тримав у руках валізу й посміхався. Схоже, сестра вирішила не відставати від власного плану. Він також волів бачити маму щасливою, але варто враховувати і її власну думку. І робити щось проти її волі не бажав.

– Віко, відчепися вже, – беззлобно, усміхнулася Ніна. – Були там такі чоловіки. І з одним з них ми навіть стали учасниками розіграшу від команди аніматорів. – Ось, тримай, – Ніна витягнула з сумочки іграшкову стрілу Амурчика та вручила доньці.

– Яка гарна! – роздивляюсь оздоблену пір'ячком стрілу проговорила донька. – І що було далі?

– А далі нас оголосили парою вечора, ми разом вечеряли, сходили на море...

– І все? – похнюпилася Віка, влаштовуючись на задньому сидінні автомобіля.

– Не все, але деталі згодом, – усміхнулася Ніна. Вона подивилася на дітей, які стали вже зовсім дорослі, й, мабуть, трохи мудріші за неї. Але розкривати подробиці, розповідати про поцілунок й давно забуті почуття, що прокинулися всередині неї, не наважилася. Можливо, дійсно на ранок поділиться. Донька ж не відчепиться тепер.

Добравшись додому першим ділом Ніна відправила Ендрю повідомлення:

«Привіт. Я вже вдома. Долетіла нормально. А ти як? Як там погода в Марселі?»

Кілька хвилин вдивлялася в екран, очікуючи відповіді, але її не було. Мабуть, не встиг ввімкнути телефон після польоту?

Вона попрямувала в душ, поки діти гріли чайник.

– Що це ви придумали? – усміхнулася Ніна, заходячи на кухню, – вже пізно для вечері! Годинник показував дев'яту вечора, а на столі стояли сирники та сметана.

– Це лише сирники, – посміхнулася Віка. – Тим більше ми робили їх в духовці. Не хвилюйся, твоїй фігурі вони не зашкодять.

– Дякую вам. Дійсно смачно, – Ніна скуштувала сирник, запиваючи чаєм.

– На здоров'я, – Віка уважно дивилася на матір. – А ти дійсно трохи змінилася після цієї поїздки…

– Я просто трохи відпочила…

– Ну, справа не лише в цьому. Я давно не бачила такого блиску у твоїх очах, мам, – донька обійняла маму за плечі. – Але я не тиснутиму. Розповіси, як будеш готова.

Ніна лише кивнула у відповідь. Подякувавши дітям за турботу вона попрямувала у свою кімнату, вляглася в ліжко та знову взяла до рук телефон. Відповіді від Ендрю не було.

Але раптом на тумбочці біля ліжка вона побачила того самого амурчика, що з’являвся на яхті.

Вона навіть моргнула пару разів, але він нікуди не подівся.

– Звідки тут узявся? – тихо спитала вона.

– Він просив наглянути за тобою, поки він вирішить свої справи, – раптом почула вона в своїй голові мелодійний голос.

Це було настільки несподівано, що вона ледь не заволала на всю квартиру, але в останню мить просто приклала до рота долоні. По очах бігли сльози.

– Я збожеволіла? – перепитала вона вголос. – Чи просто втомилася?

– Ні, я дійсно з тобою розмовляю, – Адам перемістився на ліжко, та вмостився біля подушки. Зараз в його руках вже не було ані стріл, ані лука. Він був одягнений у білі шортики й рожеву футболку. Руде волосся трохи скуйовджене, а за спиною тріпотіли маленькі білі крильця.

– То ти й справді купідон? – спитала вона, але вже подумки.

– Так нас теж називають, – посміхнувся янголя. – Я – янгол кохання. Амур, купідон, якщо хочеш. На небесах нас давно прозвали амурчики. Ми наймолодші янголи… – почав розповідати той. – Мене звати Адам.

– Дуже приємно, – спілкуватися ментально було вкрай незвично. Але Ніна намагалася. – Мене звати Ніна.

– Мені це відомо, – розсміявся Адам.

– Але чому ти тут? – знову спитала Ніна. – Хто просив тебе наглянути за мною?

– Хіба не здогадалася ще? – примружив очі амурчик.

Ніна й гадки не мала, хто це міг бути. Вона звісно знала всі ці легенди про вищі сили, знала про Бога, янголів, але не думала, що ці можуть показуватися людям.

– Ендрю? – спитала Ніна, згадавши, що він також бачив амурчика на яхті.

– Звісно ж! – погодився Адам.

– Але чому?

– Він пару днів буде зайнятий, – невпевнено проговорив Адам. – А потім вже особисто тебе охоронятиме.

Ніна зовсім розгубилася. Навіщо це йому? Невже справді закохався? Закохався у неї, що більше не вірить й не чекає…

– Ви створені один для одного. Саме тому я тут. Але навколо тебе крижана стіна, ти не відкриваєш душу та серце для кохання, а я не можу пробити цю кригу своїми стрілами… – почав пояснювати амурчик. Звісно, розповідати такі подробиці підопічним не дозволялося, але підопічні й не мали його бачити, тим більше розмовляти з янголом. З цією парочкою із початку все полетіло шкереберть. Тому Адам вирішив не тягнути кота за хвіст, а зразу визначати мету свого перебування поряд.