Розділ 12

Наступний день на форумі був завершальним. Учасників та гостей було вже значно менше – більшість встигли роз’їхатися або провести останній день відрядження біля моря. Не було намічено презентацій та семінарів.

Ніна захоплено розповідала про обладнання новим замовникам – їй вдалося підписати ще три великих контракти й вона навіть встигла оформити одну доставку, бо клієнт забажав терміново почати співпрацю.

На роботі вже знали про її успіх, адже Надія Степанівна з бухгалтерії, побачивши суму, на яку треба виставити рахунок, передзвонила уточнити чи не помилилася Ніна, додавши зайвий «нуль». Але дівчина запевнила, що все правильно.

– Ти молодчина, Ніно. Бос в захваті! – промовила до неї бухгалтерка.

– І це лише одне, інші не такі термінові, розберемося днями в офісі, – усміхнулася Ніна.

– Чекаємо на тебе! Удачного польоту! – побажала пані Надія, як іноді називали її в офісі, та відключилася.

Час до вечора сплив зовсім непомітно. Ніна зібрала речі, спакувала валізу та ще раз оглянула свій номер – чи нічого не забула. Із сумом поглянула на квіти, які вимушена залишити в готелі, адже в літак з ними не пустять. Взяла до рук маленького кумедного ведмедика – на згадку про зустріч з Ендрю.

Чоловік майже весь день був поруч з нею, підтримував, навіть трохи допоміг з демонстрацією роботи приладів, коли до столика Ніни підійшло одразу кілька потенційних замовників. Ніна щиро дякувала йому за допомогу. У перерві вони разом пили каву, обідали й розмовляли, обговорюючи тенденції медицини в різних країнах.

Дивно, що за такий короткий строк Ніна встигла звикнути до Ендрю. Думати про те, що за кілька годин вони розлучаться було боляче.

– Чому сама тягаєш важку валізу? – усміхнувся Ендрю, зустрівши дівчину біля дверей її номеру.

– Не така вона вже й важка, – промовила Ніна, – до того ж на коліщатках.

– Я допоможу, – чоловік схопив багаж дівчини та попрямував до ліфта.

– Дякую.

Вже на виході з готелю їх наздогнав Володимир.

– Ніно! Я хотів подякувати вам за участь у нашому форумі, – промовив він зупинившись поруч з жінкою.

– Це вам дякую за такий івент, – посміхнулася вона. – Завдяки вам я знайшла нових клієнтів…

– Я пам’ятаю, ви говорили. Сподіваюся, на подальшу співпрацю, – він простяг дівчині руку.

– Так, звісно. Гадаю, ми скоро зустрінемося, – вона потиснула руку.

Ендрю спостерігав за розмовою, але знову ловив себе на думці, що увага Володимира до Ніни йому неприємна.

– Володимире, все дійсно було на вищому рівні, але нас чекає таксі. Вибачте, маємо йти, – промовив демон.

– Авжеж. Я вишлю інформацію зі всіма презентаціями на пошту. А також анонси нових наших заходів, – посміхнувся Володимир.

Ніна мовчки кивнула та взяла Ендрю за руку, й вони поспішили до автівки, що чекала на парковці біля готелю.

– Він тобі подобається? – запитав Ендрю, коли вони поставили валізи у багажник та влаштувалися на задньому сидінні авто.

– Хто? Володимир? – перепитала Ніна, розсміявшись. – Ні, ми просто давно знаємо один одного. – А ти що ревнуєш? – вона стиснула його руку.

– Ну, – Ендрю не очікував занадто прямого запитання. Він дійсно ревнував Ніну. Не хотів, щоб біля неї був хтось іще. Вона тільки його. Не віддасть, не відпустить… – Це, мабуть, дивно звучить, але так, – зазирнувши їй в очі прошепотів Ендрю.

– Ми лише три дні знайомі… – промовила вона, усвідомлюючи його слова.

– Але у мене таке відчуття, що я знаю тебе все життя, – пошепки додав він та торкнувся її губ коротким цілунком.

Машина зупинилася біля будівлі аеропорту.

– Дякую, що проводив мене, – промовила жінка, коли вони встали в чергу до стійки реєстрації.

– Я не міг вчинити інакше, та й мій літак також незабаром. Але ж ти не думаєш, що це кінець? – тіло Ніни вкрилося сиротами.

– Ні, – ледь чутно проговорила, – сподіваюся, що ні, – додала.

Ендрю міцно обійняв дівчину, даруючи палкий поцілунок, від якого в її животі оживилися тисячі метеликів.

– Я прилечу в Київ за кілька днів, але зараз хочу тобі дещо дати. Пообіцяй, що відкриєш лише вдома й наодинці, – він з теплом дивився на неї.

– Добре, – кивнула дівчина, приймаючи з його рук невеликий пакунок та прибираючи його у сумку.

Ніна швидко пройшла реєстрацію, ще раз обійняла чоловіка та поспішила до залу очікування. В очах застигли сльози. Прощатися з Ендрю було важко.

Невже все це дійсно відбувається із нею? Невже він – це той самий, на якого вона чекала й саме з ним вона може побудувати своє щастя? Але чи не занадто швидко вона прив’язалася до нього?

Такі думки вірували в голові дівчини, її серце та розум сперечалися, вагаючись прийняти остаточне рішення.