НЕЛЮДИ

НЕЛЮДИ

Іван Петрович сплюнув на землю, шмуригнув носом і дістав чергову цигарку. Яка вона по рахунку не знав. Дивився в блакить неба, яке було схоже на густе желе, в якому хтось щедро копирсається великою ложкою. Здавалося, ось-ось величезні шматки  з вишини із гуркотом падатимуть на місто. Так було вчора. Небо впало на землю. Залишилися груди каміння, дим і попіл…

— Втрачаєш здоровий глузд, Петровичу! — чоловік розтер замерзлими руками ліву ногу, потім праву й покрутив свій візок знову в дім.

В кожній кімнаті бриніла тиша.

Така бажана, така омріяна.

Сварився із сином, що не можуть вгамувати дитину. Тепер нема ні дитини, ні сина. З кутків виглядає самота, по хаті сновигає німота.

Іван Петрович підкотився до столу, взяв з нього чашку з позавчорашньою недопитою кавою і з усієї сили жбурнув у фотографію на стіні. Тоненькі струмочки побігли по обличчю молодого чоловіка, його дружини, зібралися в океан біля рамки. З-під кавових краплинок виглядало обличчя маленької внучки.

Іван Петрович відвернувся.

Шкода йому себе стало.

— Інваліди кому потрібні? — послав він запитання чи то собі, чи то Богові. — Зайвий клопіт. 

Чоловік дістав з карману піджака носовичок, аби втерти сльози. 

— Брудний…— невдоволено гмикнув.— А я їм і квартиру, і машину, і все дав! Тільки ж просив, щоб приглядали за мною, а не віддали на розтерзання чужими людьми. — Наївний, як  жінка!

Він шмуригнув носом знову.

— Ні, таки Валька не була наївною! 

Напевно таки в тій ситуації, що привела до розлучення був довірливим саме він.  Був впевненим у «сліпоті» дружини, коли впивався зв'язком із молодою аспіранткою,  яка писала дисертацію під його керівництвом. Виявилося, дружина давно все знала, але чекала чоловікового розкаяння, а коханка плекала надії на  розлучення і вдале заміжжя з багатим  і відомим професором.

Тоді вони порозумілися з дружиною.  Коханку влаштував за кордон. Її це цілком задовільнило. Життя ввійшло в своє русло. Час від часу він дозволяв собі розваги, але на постійній основі не бажав себе обтяжувати. Все було добре, поки не одружили сина. Тоді його «наївна» Валька подала на розлучення. Не по-людськи вона вчинила. Стежила за ним, компромат нашукувала.  Чим їй погано жилося? Гроші рікою, ікра чорна-червона горою.. Високі матерії й ідеали варто підкріпляти матеріальними зв'язками. Часом з чиєюсь донькою мило побесідувати потрібно було, а Валентина Гордіївна все не правильно трактувала і врешті решт його покинула. Не змилосердилася навіть коли  від новини про розлучення інсульт зробив його інвалідом. Яка любляча жінка так робить? Не жінка, а нелюд!

Син не кращий матінки! Це від неї навчився! Та в хворобі кинула, цей —у біді. 

—Нелюди! Ви всі нелюди! Боже, Ти ж бачиш, я їм все дав, а їм мало, мало! Все забрали у мене!  Старого чоловіка лишили напризволяще!

 Іван Петрович сердито розвернув візок, зачепив стілець. Той з гуркотом упав на землю. 

— Сусіди, напевно, думають, що старому професорові всі клепки повибивало від недавнього «прильоту», — буркотів Іван Петрович. — Хоч би хто прийшов глянути як ти тут! Лишили здихати! Я їсти хочу! Нормальної їжі, а не це!

Над тарілкою супу вже висіла туманна шкуринка.

Очі старого чоловіка забігали туди-сюди, руки стиснулися в кулаки.

— Я тебе ніколи не кормив несвіжим, сину! — в розпачі вигукнув чоловік, поглянувши на зіпсований суп. — Я би тебе ніколи не залишив!

Злість заволоділа Іваном Петровичем повністю. Він дозволив собі відпустити її на свободу, змітаючи рукою брудний посуд із неприбраного столу у вітальні.

Раптом він поглянув на стіну і побачив когось схожого на себе у великому дзеркалі. Ніби і людина, але мов у потойбічному світі викупана!

— Хто ти?

 Іван Петрович злякався  злісного оскалу і диявольського блиску в очах у відображення. Він зажмурився, наче від яскравого сонця,  натягнув на вуста посмішку і сміливо розплющив очі.

На нього дивився все той же «диявольський» Іван Петрович, тільки з удаваним усміхом.

— Хто ти?— закричав чоловік. — Ти — не я! Ти — плід моєї фантазії і голодного  шлунку. Я — Іван Петрович Добровольський, доктор філософських наук, професор. А ти… ти це не я. Ти —нелюд, чудовисько, зомбі!

— Ти…Я… — корчив жалісливі гримаси  нелюд.   — Професор, кажеш? Яких там наук? Філософія? Розкинь-но мізками, чому ти тут сам страждаєш? Хто мені плакався тиждень назад, примовляючи як хочеться тиші, бажаючи аби всі забралися геть?!  А тепер? Сумно стало без Антона, Софії та Міланки?

Іван Петрович знову міцно зімкнув очі, затис руками вуха аби не чути як дзижчить звинуваченнями нелюдська істота у дзеркалі.

Чоловік потрусив головою, перехрестився, бажаючи відігнати нечисту силу,  розкрив очі.

Нелюд скривив нову гидку гримасу.

— Ти ж не віриш у цю всю релігійну маячню? Як ти там писав? Забобони? Бабські байки?

— О, матінко Ісусова, заступися!

— А ти за матір свого сина заступався?!

— До чого тут Валька і Антон? — вів дискусію з дзеркалом нажаханий  Іван Петрович.

— Ні до чого! Нелюди вони, так? Покинули старого хворого чоловіка на поталу ворогам. Ось-ось вони зайдуть у твій дім, вичистять все твоє майно і розбомблять його якоюсь із тисячі крилатих ракет в той час, як синочок евакуювався з сім'єю за кордон. Але ж ти інвалід! Як там казав: «кому потрібні»? 

— Не так, все не так! — заверещав від розпачу Іван Петрович.

— А як? Чуєш свист? Зараз в твій дім влучить щось важке! Бах! І немає ніякого професора. Лишиться лише кусок НЕЛЮДА.

***

— Тату! Тату, чуєш мене? — гукав знайомий голос.

Світло боляче вдарило в очі Івана Петровича.

— Антон… 

— Я тут, тату!

Шурхіт і нервові кроки наближалися.

— Господи! Тату, що сталося! — Антон кинувся піднімати інвалідний візок, який придушив батька.  Під і навколо старого чоловіка було тисячі дрібних шматочків розбитого дзеркала.

Антон підняв батька і майже поклавши старого собі на бік, підтягнув його до дивану.