Глава 1

20 квітня 2018, три дні до приїзду 
Два останні тижні я вмирав. Людина, що довела мене до такого стану востаннє посміхнулася і замахала рукою з автобуса. Вона поїхала од мене з рюкзаком та оберемком лісових квітів. Притулила їх до грудей і дивилася мені у слід не кліпаючи. Коли я йшов додому згадуючи її обличчя, моє життя втратило цінність. Лише холодна пустка сковувала груди. Проте, я ще дихав і відчував тіло. Але я був сам, і вмирав. Мій душевний спокій зруйнувала вона — Неля. 

Неля прийшла у мій світ 6 квітня 2018 року. Ця історія про неї і я хочу вас попросити. Коли ви побачите її, обійміть. Будь ласка, впустіть у свій світ. Полюбіть, як це зробив я. 

6 квітня 2018, 18:20, день зустрічі 
— Ало, мам, привіт. Привіт матусю. Як ваші справи? Як життя? – запитав я йдучи додому через парк. То був один із моїх ритуалів: телефонувати мамі чи батькові після роботи. Без новин та довгих обговорень ми справлялися за хвилину-третю. З іншої сторони, що може статися аж такого нового коли спілкуєшся щодня? Так ми і говорили. Все нормально, живі-здорові. Як справи на роботі? А у вас? Як бабуся? Набери до неї. Як інші родичі? Теж ніби нічого. Ну добре, до зв'язку. До зв'язку. Цілую. 

Чи нудно я жив? Більш за все — ні. Додому я не спішив, бо не було до кого йти. Працював у міністерстві спорту, час від часу зустрічався з університетським другом випити пива. У вільний час займався боксом луплячи грушу і стрибаючи на скакалці, бігав, читав. Був нормальним сформованим хлопцем. Я навіть писав, хоча про своє хобі мовчав. Поринувши в такі філософські думки я дійшов до лавки і сів. Навколо юрмилися студенти, позаду стояв жовтий університетський корпус. Вуличний музикант грав на саксофоні. Закохана парочка взявшись за руки слухала його. Холодний вітер куйовдив йому волосся, але він не звертаючи увагу грав. Я прихилився спиною до лавиці і дивився в небо. Бруньки на гілках починали розкриватися і не могли дочекатися променів сонця, що засяють завтра. 

Навпроти мене на інший лавиці сиділа дівчина. Вона не відводила погляду і сканувала мене. Мені стало ніяково. Навіть якби мене привселюдно роздягнули на площі, я почувався б спокійніше, ніж в той момент. Її погляд ковзнув спочатку по моїй голові, опустився до носа та губ, роздивився шию та груди. Я засовався на місці і встиг угледіти її світлі коси під модним солом'яним картузом. Вона була красива. Таких солодких дівчат я ще не бачив. Вона піднялася з лавиці, схопила за лямку рюкзак і рушила до мене. Її очі палали. Я проковтнув слину і відчув як моє серце ніби хтось стиснув. 

— Привіт, можна я сяду коло тебе? - сказала білявка кинувши свій рюкзак на лавицю вмощуючись. 
Так розпочалася моя погибель. 

21 квітня 2018, два дні до приїзду 
Я не можу їсти. Моя сестра сказала, щоб я заспокоївся, та я не вірю їй. Каже ніби, що їй видніше. Вона любила, а ти хлопче, заспокойся, дай дівчині спокій. 
— Валік, дай їй спокій. Ти ж знаєш, що вона іде. Там зв'язку може немає. Гори тим більше. У нас тут в місті проблеми з зв'язком, а ти хочеш, щоб вона з гір тобі дзвонила. Піди з пацанами випий пива. Не думай про неї. 
— ТА Я НЕ МОЖУ НЕ ДУМАТИ!, - писав я сестрі закордон і уявляв її широкі очі від таких великих літер на екрані. — Я не можу не думати. Це якась напасть. У мене трусиьбся руки, я не їм. Батьки сваряться, бо я перестав їм телефонувати! Що зі мною коїтьсч? – я майже кричав у екран телефона. Я так захопився, що і не помітив помилок в тексті. Писака називається... 
— Валік, будь ласка, візьми себе в руки. Це пройде. 
— Що пройде? 
— Кохання. 
— Тільки не у мене, тільки не у нас! 

6 квітня 2018, 18:25 
Мене підстрілили. Своїми зеленими очима Неля зробила мене рабом. Я був не проти. Я не знаю чого вона до мене підійшла, але ми розговорилися. Виявилося, через дві години автобус повезе її в аеропорт і вона полетить до Хорватії. Діставшись Ріеки рушить якоюсь стежкою аж до Дубровніка. То була її давня мрія. Вона звільнилася з роботи і має пройти той шлях — близько шестиста кілометрів мандрів. Сама одніська. Яка вона була сильна, така хоробра. 

Можу заприсягтися, але її профіль, вуста, тонкі риси обличчя нагадували героїню Роуз із Титаніка. Я забув, що таке розум. Його не стало. Він ніби вилетів з мого тіла і став жити окремо. З 18:25, таку годину показував мій годинник, я був відданий дівчині невідворотно. Клянуся серцем, я міг пити воду з її обличчя. Міг цілувати її ноги та підносити до сонця як найвеличніший скарб. Так я її покохав. 

Яка дивна штука життя. Достатньо одного погляду, щоб я забув про свою родину і став частинкою її. 

22 квітня 2018, один день до приїзду 
Її телефон не відповідав. Останнє моє повідомлення Неля прочитала ще в п'ятницю ввечері. Мене турбували кошмари і я сидів у темній квартирі дивлячись у куток. Думав, ніби хтось вийде звідти і схопить за горло. 

Сонце піднімалося все вище. Її рейс має прибути 23 квітня о 23:45. Настінний годинник як кроки судді рухався поволі. Я закричав на всю хату і почув як за стіною хтось голосно загупав. Мені було байдуже. Я був весь мокрий і уявляв мою Нелю, дівчину, яка вирвала з грудей моє серце і забрала собі. Вона мала на це право... 

Я встав і пішов на кухню. Напевне, на мене було тяжко глянути. Такий я був роздавлений та скалічений. Я боявся, що її хтось забере у мене. Візьме її тонку долоню в свої руки, зав'яже очі і зникне. Я так яскраво це уявив і так визвірився, що стакан у моїй руці лопнув на друзки. Кров закапала на підлогу та червоні штани. А я всього-то хотів попити води. 

Одягнувшись, я зайшов у ліфт. Хотілося, щоб він упав і забрав мене. Неля! Що ж ти зі мною робиш? Я так тебе люблю. Так сильно. 

— Валік, з тобою все добре? – запитала сусідка біля під'їзду. — На тобі лиця немає. Хтось помер чи шо? 
— Я вмираю... Та ні-ні, я жартую, все добре, - сказав я, бо сусідка замотала головою та хлопнула долонями перед собою. 

Люди навколо гуляли. Кожен був заклопотаний у справах та повсякденності. Я ж хотів підійти до кожного, струсонути мов грушу і закричати: «Чого вона не відповідає? Що трапилося? Де моя дівчинка»? Думаю, якби мене хтось торкнувся, я б зламав йому руку і пішов далі. Я був на грані. Мене трусило немов від гарячки. Ніхто не хотів мене порятувати. Цього не хотів зробити і я — володар свого життя. Зателефонувала мама, потім тато. Я скидав їхні дзвінки, що налічило з десяток. Мені було тяжко говорити. Блукаючи містом я поринув у свої думки і дивився на перехожих дівчат намагаючись угледіти її. Ні, це не вона. Може та, запитував мозок? Ні, не вона, провадило серце. Біля квіткового магазину я зупинився. Зайшов у холодне вогке приміщення і глянув на дівчину. 

— Мак. 
— Не зрозуміла. Що вам дати? 
— Дайте мені мак, квіти такі є. 
— Ааааа. Мак. Так би й сказали. 
Вона завернула букет і вручила мені. 

Цілий день я плентався містом. На вечір від квітів нічого й не лишилося, тільки зеленувате стебло та целофанова обгортка. Я викинув їх у смітник та пішов додому спати. Завтра приїжджає вона — Неля. 

6 квітня 2018, 20:40 
— Ну чого ти їдеш сама? Це ж небезпечно. Скільки йти... Шістсот кілометрів. 
— Так там відомий туристичний маршрут. Я ніколи не буду сама. І я підготувалася. У мене є карти, інтернет. Я забронювала житло. Мене всюди чекають. Не переживай. 
— Неля! Що ти кажеш. Ти будеш йти сама! Два тижні! Це ж нездійсненно. А якщо ти травмуєшся, впадеш? Що тоді? Що тоді, га? 
Вона глянула у очі і мені стало ніяково. 
— Ніколи! Чуєш, ніколи не кажи, що я чогось не зроблю. Ти не знаєш мене. 
— Та я не це мав на увазі... Я просто... Я просто хочу... Ти мені просто дуже сподобалася. Я...я...я...ну... Може ти не підеш? Давай підемо разом. Я пізніше візьму відпустку і рушимо. 
— Я хочу зробити це сама. Валік, ти не розумієш. Я знаю, що я це зможу. Кращого часу не буде ніколи. І я так вирішила. Пішли краще проведеш мене. 

Я опустив голову і кивнув. Хотів взяти її рюкзака, але та відкинула мою руку. 
— Ні, я сама. Я все сама. 

Ми підходили до автовокзалу звідки курсували машини в аеропорт. Я купив для Нелі польові квіти. Бабуся забираючи гроші лагідно нам всміхнулася та перехрестила. — Дякую дітки. 

Чарівний голос оператора сповістив, що найближчий автобус відправиться до аеропорту за п'ять хвилин. П'ять хвилин. Що можна встигнути за цей час? Відповідь я знав і це мене хвилювало — полюбити. Ще не знайомі, але вже такі близькі одне одному ми доторкнулися голівками і подивилися в очі. Її зелені океани топили мене, і як би я не хотів вхопитися за якісь уламки, вони потягнуть мене на дно. Але я був готовим. Стиснув її руку і зашепотів взявши за таке прекрасне лице. 

— Моя Неля. Я чекатиму. Ти сама головна в моєму житті. Для мене немає нічого важливішого. Я без тебе не я. Вибач, я говорю як є. Пригадуєш передачу. Як там було? Еее... «Хтось сказав, що романтики вимерли. Це сказали не ми». Ей! Чого ти смієшся?! Так ось. Я чекатиму. Коли ти прилітаєш? 
— В понеділок 23-го. Ввечері. Я пізніше напишу тобі точний час. 

Я не знав, що сказати далі. Просто дивився на неї. Далі взяв її рюкзак і заніс в автобус. Вона скочила до мене на асфальт і сказала водієві: «Хвилинку». 

— Валік, не переживай за мене. Я ж писатиму. І ти пиши! Скоро побачимось. 

І обняла мене. Я відчув запах польових квітів і її волосся. Вони задурманили мене і я палав зсередини, проте жодного слова і не вилетіло з моїх вуст. 

— Бувай, Неля! 
— До зустрічі, Валік. 

І вона поїхала. Притулила квіти до грудей і поїхала. 

23 квітня 2018, день приїзду 
Зранку дощило. Я поснідав і зібрався на роботу. Був понеділок. На щотижневій зустрічі я не міг зібратися з думками, і навіть не намагався слухати колег. Перебирав у телефоні її фотографії, вимкнувши звук дивився її відео та торкався пальцями її обличчя через екран. Скоро вона приїде. 

Було нестерпно сидіти. Крутився на місці як школяр, який хоче бути першим в черзі за булочкою. То був самий довгий день в моєму житті. Завжди сухі долоні враз стали мокрими. Я дивився на годинник і коли там стало 18:00, зібрав свої речі і кулею вибіг на двір. Сів у метро, потім в автобус і ось я в залі очікування пасажирів аеропорту. 

До її прибуття залишилося 4 години. Друзі та знайомі проводжали одних, родичі та кохані зустрічали інших. Я ж чекав свою Нелю. Моє серце вилітало з грудей і я не міг заспокоїтися. Встав і покрокував аеропортом рахуючи кроки, розглядаючи інших і молячи Бога, що вона приїде. Бо в іншому випадку я цього не переживу. Ніколи. 

3 години до прибуття. Я згадав на одному із її відео якогось іншого хлопця, вона сміялася з нього і щось там мені розповідала на камеру. Я був готовий вбити його і знищити. 
2 години до прибуття. Ось вона показує мені височенну дамбу біля якої проходила. Цікаво: скільки там метрів? 
1 година до прибуття. Неля прямує через дерева евкаліпту і розповідає як вони пахнуть... 
На екрані з'явився її рейс і я аж підстрибнув тим самим сполохавши чоловіка дрімавшого на стільці. Той тільки скривися і задрімав далі . Неля прилітає о 23:45. Я скоро її побачу. 

23 квітня 2018, 23:55 
Заспані пасажири виходили з багажем. У декого на шиї висіли подушки для сну. Водії таксі тримали перед собою таблички з назвами готелів та прізвищами. Я витягував шию та аж трусився. Ну! Проходьте ж швидше, будь ласка! В руках я мав букет червоного маку. Цього разу я купив його без целофану. Запах рослини марнів і зникав. 

— Добрий вечір! Ви з якого рейсу? 
— Из Хорватии летим. 
— Дякую! 

Значить вона десь тут. Скоро вийде і я зможу її високо підійняти та закрутити. Ще трошки. Проте її не було. Через п'ять хвилин всі люди вийшли. Тільки я залишився стояти з квітами у руках. Людина, яка нікого не зустріла і не обійняла, був я. Нелі не було. Вона не прилетіла. Я сів на лавицю і обхопивши долонями обличчя заплакав. Моєї Нелі не було. 

24 квітня 2018, десь після опівночі 
Я підняв ґвалт. Підбіг до стюардес з цього рейсу, що виходили з пілотами везучи свої валізи і зупинив їх. Ламаною англійською описав їм Нелю, показав яка вона на зріст. Ті на мене здивовано витріщалися, але вислухали. Правда жодного результату це не дало. Вони стенули плечима і пішли собі, як враз, одна найстарша жінка розвернулася і заговорила до мене. Благо, я все зрозумів. 
— Ти за білявку питав, так? З зеленими очима. Красива така, так? 
— Вірно. 
— Я бачила одну, проте, то мабуть не твоя знайома. 
Тисячі кинджалів вдарили по моїх нутрощах. 
— Може й вона, розкажіть! 
— Там якусь молоду дівчину везли в інвалідному візку. Я ще з жалем на неї глянула. А ти ж казав рюкзак великий, капелюх. 
— А де ви її бачили? 
— Та ось за нами. Ей, хлопце!!! Туди не можна. Ей! 

Я перестрибнув огородження і наштовхуючись на людей, що виходили з валізами, побіг. За мною хтось гнався та я не бачив. Мені було байдуже. Увімкнули сирену і вона заволала не весь аеропорт. Тільки б її побачити! Може то вона? Будь ласка, щоб вона була здоровою. Я підбіг до місця де конвеєр випльовував валізи і побачив когось. Хто б то не був, але якась білявка сиділа у інвалідному візку спиною до мене. Я не чув слів поліцейських, що лементували і бігли на мене з різних кутків. Моє життя не належало їм. Воно стало власністю дівчини, яку я розвернув і побачив перед собою. То була Неля. Її права нога була в гіпсі. Він був розмальований квітами і горами, одна вища за іншу. Я розреготався і обхопив її обличчя своїми долонями. Вона заплакала та кинулася мене обіймати. Останнє, що я побачив, перед тим як мене огріли чимось важким по голові, мабуть то був кийок, це була щаслива усмішка Нелі осяяна тридцятьма двома білими острівцями. Все було добре. А історію про ногу я почую іншим разом. Про все почую.