Той що біжить

Коли в горнятку ще холоне кава, а півень досі тричі не кукурікав, сонце в той час ще спить, але  точно саме у нього очі широко відкриті...
Той погляд неможливо ні з чим сплутати, та і якби навіть дуже захотілось, то б нічого доброго з того не вийшло.Він лежав наче вкопаний у своєму окопі, у тому затишному місці, як здавалось на той час... Місці – де ніхто не потурбує, поки що ...поки що...
А там... ген вдалині,видніються бурячки, колоситься пшениця та жито...Стільки хліба буде, стільки зерна...
Але ще не час, не час - повторяв він собі, ще зарано, треба зачекати.
Боже, дай мені сили, дай той шанс, аби змогти це зробити.І прости, прости мене за все...- знову і знову тихо повторяв він.Той чоловік був дуже змучений важкою працею.Він постійно трудився на « блого держави »  Працював по колгоспах,на токах, а далі просто був трактористом на старенькому гусеничному тракторі.Зранку і до пізньої ночі було чути шум потужного на той час гусеничного тракторця.
Іван був шанованою людиною ,на той час це було дуже престижно, і потрібно було мати хист та трохи удачі аби потрапити в цю сферу діяльності.
Тоді спецтехніку поставляли в колгоспи, а далі їм ставили завдання у виконанні продовольчого плану.Ох це й план...Трудилися важко, але за що?Та і навіщо,як виявилось потім...Можна легко піднятись і так само легко впасти.
В кінці року видавали похвальний листок, яким можна було обвішати цілу кімнату,а то й невелике приміщення, де люди часто наодинці люблять читати газети, але ж толку?А разом з цим на урочистях давали три гвоздики...Гвоздики..?!
Тільки вдумайтесь!Квіти та похвалу, за те , що ви гаруєте на полі безпросвітно..де немає тому кінця і краю.Коли немає комфортних умов,як зараз...Кондиціонер, м’яке крісло,навігація, та і шо тут казати.. А тут видніються лише очі і з кожним подихом легені наповнюються сірою масою, яка накопичується кожну секунду життя.
Нелегка ця справа була, як тоді так і тепер...
Зараз ніхто не має сніданку, обіду та вечері із бруду і пилу...Хіба дітлахи, що граються взимку болотяними сніжками.Але це зовсім інша історія.
Іван чесно працював, працював до цього дня.Саме до цього брехливого ранку...
Він перекидався з однієї роботи на іншу, в потертих штанях та з огрубілими руками від мозолів,він як ніколи був налаштований рішуче.Ним керувала якась незвідана сила, сила що перехоплювала подих та наповняла з середини.
Мамо, мамо, а ми підемо ще ловити голубів? Вони такі добрі!
А мені їх шкода, я з вами не піду!- насуплено подивилась Надійка.А я піду!-сказав Толя.
Добре діти, вгомоніться вже.Толя збирай мішки і найди завязки, а ти Надю розпали в печі,щоб як ми прийшли, то на плитку можна було поставити воду, аби обпатрати голубів.Ти мене чула!?
Добре мамо,я зроблю...Але мені так шкода тих голубів...Так шкода.Жалі в мить прилетіли до Надійки, із її маленьких оченяток потекли сльози..
А Надя знов плаче, плакса, плакса- десь із сіней роздався  голосний сміх Толі.