Битва, яка сталася

Марті стояв поруч із Мордехаєм на командному пункті, що являв собою нашвидкуруч збиту з колод вежу, і спостерігав за битвою. Він був дуже радий, що цього разу бачить її не зблизька – вражень від абордажу у морі йому вистачило з головою.

Якби ще цей мертвяк заціпився й не коментував усе, що відбувалось…

У повітрі над полем бою ширяло кілька примар-розвідників. Здібності лицаря смерті давали йому можливість дивитись їхніми очима – і, звісно ж, він вважав своїм обов’язком розповідати все побачене Обраному. Причому розповідав бадьоро, з вогником та азартним блиском у червоних очницях.

– Дивись, хто це в нас? Це суне загін бравих паладинів! Йдуть бороти Зло – тобто нас. І зовсім не помічають банші, які сидять у засідці під землею… А ці дівчатка, між іншим, вміють вселятися. Хоп! Ой, цей бідака чогось кинувся на власний меч. Але позаяк живіт в нього прикритий обладунком, то меча він встромив собі в… Кхм. Яке прикре самогубство! А оцей взагалі – взяв та й зніс голову своєму побратиму. Мабуть, той був винен йому чимало грошей… Але цей, перший, здається, винен грошей усім іншим – бо чого б інакше вони всі напали на нього, і тепер рубають на шмаття? Трясця, інквізитори помітили примар і знищили.

Очниці некролицаря мигнули – він перемкнувся на іншого розвідника.

– А он там, на пагорбі, у заростях дикого винограду… Бачиш там десяток темних ельфів у засідці?
– Ні… – обережно відповів Марті.
– От і я не бачу! А вони там є. І от наближається взвод гномів – здається, вирішили обійти нас із флангу. Стріли летять, летять… І влучають! А стріли у темних, між іншим, отруєні. Ти колись бачив зеленого гнома? Ексклюзивно! Лише тут і зараз! Бо он той – натурально  позеленів. А цей, здається, блює… Ще й кров’ю. Фу, як некультурно! А той… Ні, ти диви, що він робить! Навіщо видряпувати собі очі? Це ж неефективно! Треба хапати себе руками за горло й душити! О, здається, він мене почув…

Вогники в очницях черепа знов мигнули.

– Загін лицарів на конях мчить уперед! Обладунки блищать, мечі наголо, вітер розвиває султани на шоломах! Вони мчать… І провалюються у вовчу яму. Ого, який у цього багатий внутрішній світ! А, ні, такий собі. У його коня – набагато глибший.
– Припини, – обличчя Марті позеленіло,і він насилу стримувався, аби його власний “внутрішній світ” не опинився на дерев’яній підлозі. – Припини зараз же!
– Чого? – здивувався Мордехай. – Адже ти маєш бути в курсі! Он, тільки поглянь… Списники наступають! Зімкнувши лави, вони тіснять ворога! Кістяний кадавр вилізе позаду них через три… два.. ням-ням! Гей, що це?

Його очі знов блимнули, потім ще раз і ще.

– Вони знищують розвідників! Зачарованими стрілами! Гей, так нечесно, я маю все бачити! А, та й біс з ним.

Марті полегшено видихнув. Мордехай підійшов до краю оглядового майданчика, спостерігаючи за боєм вже власними очима.

Темні бились затято й винахідливо, завдаючи ворогу чималих втрат – але їх поступово тіснили. Чисельна перевага була не на їхньому боці.

– Скоро битва може докотитись і до нас. Ти добре володієш цією штукою? – лицар смерті тицьнув пальцем у меч, що висів на поясі Обраного.
– Не дуже, – похмуро відказав Марті.
– Значить, помреш швидко. Та я спробую за тебе помститись! Але це не точно.

* * *

Біля командирського намету у центрі табору світлих стояли Ефсебіус, Роллінгпіс та Оранський. Герцог також спостерігав за битвою – крізь кришталеву сферу. Зображення передавалось з артефактів, які несли на собі кілька фей. Крилаті створіння завбачливо тримались на такій висоті, де їх не могли дістати стріли або ворожі заклинання.

Великий Артефакт теж був тут. Сфера на мідній підставці, як завжди, стиха гула та сяяла усіма кольорами спектру.

Навкруг стояла щільним колом охорона – бойові маги, інквізитори та паладини. Жоден шпигун, живий чи мертвий, не мав сюди проникнути.

– Ми так половину війська покладемо, – скривився Оранський. – Магістре, накажіть селюкові задіяти цю вашу штуку.
– Гей, я взагалі-то тут і все чую! – обурився Роллінгпіс.
– Я знаю, – уїдливо відповів лорд-мілітант. – Магістре?
– Ну, якщо така ваша воля, Ваша Світлосте, – зітхнув маг. – Роллінгпісе, давай. Роби, як я тебе вчив – віддай артефакту наказ.

Авантюрист підійшов до артефакта, поклав на нього долоні – і від усієї душі забажав, аби той знищив ворогів. Сфера на мить згасла. А потім знов засяяла, вже набагато яскравіше.

* * *

Повітря забриніло і дуже неприємно, на високій ноті, загуло.

– Ну от і все, нам кінець, – буденно промовив Мордехай. – Вони задіяли Великий Артефакт. Обраний, був радий знайомству. Якщо наші кістки не знищать – майстер Рінго знов мене підніме, а з тебе, можливо, вийде непоганий ліч. Тоді зустрінемось у наступному житті.

Марті його не слухав – він намагався зосередитись на відчуттях. В тому числі – магічних.

Обраний був магом-універсалом – отже, всі стихії були йому доступні. І зараз він відчував, як усі вони нуртують та набирають силу для вирішального удару.

Згадалась розмова на кораблі.

“Ти можеш звернутись до стихії, солоденький”, – пустотливо блискаючи оченятами, пояснювала Лільхен. – “І попросити її… про щось. Якщо вона буде в гуморі і забажає – то відповість. Але не просто так! Доведеться поділитись маною. Це майже та сама магія – просто ти не сплітаєш закляття, а формуєш бажання. І маєш чітко усвідомлювати, чого ти хочеш і чи по силами це тобі…”.

І Марті звернувся до стихій. До всіх одразу. Подумки заволавши щосили: “НЕ РОБІТЬ ЦЬОГО!!!”.Вклавши у цей крик всю свою волю і всю силу джерела. Яке, звісно ж, одразу спустошилось – і магічне виснаження боляче вдарило по організму, змусивши ноги підкоситись, а світ перед очима – піти брижами.

Стихії збурились. Відданий їм наказ вступив у конфлікт з недвозначно висловленою волею Обраного – а Обраний, як не крути, не проста істота, і воля його має вагу. Напруга наростала… Рано чи пізно щось мало не витримати – і не витримав артефакт.