Покатаємось

Кістяна химера плавно перебирала ногами. На її спині кістки утворювали щось  на кшталт крісла, в якому сидів Рінго і читав книжку.

Так, він міг без проблем пересуватись будь-де з допомогою левітації. Але запаси мани не вічні, і це стосується навіть лічів. Хоча б іноді треба відпочивати й відновлювати енергію. То чому б не ось так?

Книга, на подив, не була черговим посібником з некромагії або конструювання заклинань. Це був один з любовних романів, якими зачитувалась Елідія – і в певний момент некромайстру стало цікаво, що любить читати об’єкт його симпатії.

У селищі гоблінів, як завжди, було гамірно й смердюче. Добре, що нежить не відчуває запахів… Точніше, Рінго б міг – для цього було заклинання, так само як для голосу, зору, слуху і т.д. Але його завжди можна деактивувати.

Вгледівши чужинця, зеленовухі було підібрались – адже його можна було б “стукать і в котел”. Але, побачивши ліча, почали старанно робити вигляд, ніби їх тут немає.

Юрту Великого Шамана можна було побачити здалеку… І почути теж, ага. Зсередини йшов димок (рожевий і з якимось підозрілим запахом), миготіло яскраве світло та долинала пісня.

– Смараааагдове небо!
Чекаааає на завтра!
Я йду до тееебеее…

А ще ця юрта виділялась з-поміж інших тим, що прості гобліни до неї не наближались. Мабуть, думали, що шаман саме творить якесь велике чаклунство… А коли Велика Шамана творити своя велика чаклунства – зелена не підходити до його житло, бо тоді духа предків забирати їхня до себе!

Рінго такими забобонами не страждав, тож спокійно відсунув полог та зазирнув усередину.

Всередині горіло вогнище. Явно не просте – вогонь час від часу міняв колір, і в ньому виринали якісь образи – частина з них явно не відносились до цього світу.

Неподалік стояв глечик, від якого несло забористою грибною настоянкою, і кальян – явно заправлений не просто травами. А поруч, вмостившись на шкурах, лежали Обраний та сам Великий Шаман власною персоною. Обидва були вже як джмелики, і обидва співали.

Гоблін задавав ритм, вистукуючи його на шаманському бубні. Марті підспівував і час від часу заводив соло на флейті, явно зробленій з чиєїсь гомілкової кістки.

Грали вони, варто сказати, непогано. Співали от тільки паршиво… Некромайстер почав розуміти, чому Володар так не любив цю пісню.

– Нівроку ви тут влаштувались, – зауважив він, підлетівши ближче до вогню.
– Моя бачити мертві, – заявив шаман. – Варто моя пити менше грибна настоянка.
– Рііінго, друзяка! – п’яненько всміхнувся Марті. – Давай до нас. Потягни кальянчику, бухни… А, ти ж не живий, я забув.
– Я б з радістю приєднався, – саркастично промовив ліч, – та Володар чекає. А нас з тобою, Марті, чекають нові досліди… Не забув?
– Та які досліди… – хлопець скрушно махнув рукою. – Елідія сказала – прокляне, якщо знов тебе відволікатиму.
– Та то вона не всерйоз, – не погодився Рінго. – Не така вона вже й зла. Навіть не прибила ту нахабну фею, яка примчала до Цитаделі і в ультимативній формі вимагала, щоб когось відправили на твої пошуки…
– Що?! – Марті від несподіванки аж трохи протверезів. – Лільхен прилетіла до столиці?!
– Прилетіла – слабо сказано, – вогники в очах некромайстра звузились та скосились донизу, символізуючи глузливу посмішку. – Примчала – отак буде правильно. “Обраний же, в біді же, треба рятувати же”... Насилу заспокоїли.
– Ну й справи… – Марті озадачено почухав голову.
– Тому, – продовжив Рінго, – збирайся, та будемо рушати. Покатаєшся на некрохимері… Ти точно такого ніколи не бачив.
– Еее… – боязко протягнув Обраний. – А може, краще пішки?
– Можна й пішки, – погодився ліч. – Місяці за два якраз дійдемо. А химера довезе нас за тиждень… Чекаю тебе надворі, – і вилетів назовні.
– Ну що, друже… – Марті спробував піднятись. Піднятись не вийшло. Він спробував ще раз – і таки звівся на ноги. – Мені час. Тримай, це твоє, – простягнув шаману флейту.
– Та лишай собі! – відмахнувся старий. – Я ще зроблю. З того світлого героя багато кісток лишилось… Хороша була людина, – він зітхнув. І звучить непогано. Там тобі ще зібрали дещо в дорогу… Сподіваюсь, мої гобліни не зжерли і не випили все. Я їм пригрозив, що духи покарають.
– Слухай… – Обраний почухав голову, кілька разів кліпнув, намагаючись зібратися з думками. – Ти взагалі нормально говориш. Без цих ваших… Моя, твоя і все таке. То чому при ньому – він вказав пальцем на вхід, – ти стаєш як решта гоблінів?

Кві-Гол Джун хитро посміхнувся.

– Не варто їм знати, що я розумніший, ніж здаюся. Так буде краще… для всіх.