Море, пристрасть... і Едік

Продерши очі, Марті зібрався з силами та виліз з гамака. Його злегка хитало – трохи згодом він зрозумів, що це хиталась каюта, точніше – весь корабель.

Виспатись не вдалось. Знову. Ні, не через якусь там морську хворобу – про неї він прибрехав, сподіваючись, що так вдасться відкосити від “екскурсії” на південь. Але все ж довго перебувати у відкритому морі – та не на пароплаві, а на звичайному, хай і трохи замагіченому, вітрильнику, для нього виявилось жах як незвично. І незручно.

Обраний з силою потер долонями очі. Кави б зараз… Та кави не було. Ні тут, ні взагалі в цьому світі. У Цитаделі були хоча б енергетичні зілля (хоч їх і треба було тирити у відьом, ризикуючи бути проклятим), а тут, на кораблі – не було ніц подібного в принципі.

Був ром. Раз Марті хильнув пару чарчин, з інтересу та від нудьги – ельф-старпом та боцман-орк узяли його третім. Дві чарки він ще осилив, а після третьої – великий маг, Обраний та радник самого Темного Володаря чимдуж побіг викликати Едіка. Після чого мусив драїти палубу, і в ту мить навіть паршивий гоблін-юнга (який зазвичай цим займався) дивився на нього з презирством.

Насилу, як казали вдома в його колі, “знявши чохли”, відчинив двері каюти й вийшов у коридор. На піратському судні було на диво чисто та охайно… Можливо, річ була в тім, що це була “Зваблива Ящірка” – флагманський вимпел Зон-Джина. На інших кораблях Обраному побувати не довелось – якщо чесно, він не надто й хотів.

Вибравшись на палубу, підставив обличчя свіжому морському бризу. Трохи полегшало.

Море трохи хвилювалось – ще не шторм, але вже явно не повний штиль. “Ящірку” відчутно похитувало – як і ще три піратських судна, що йшли за ними у кільватері. Чорні стяги з різноманітними страхітливими символами весело тріпотіли на вітру.

Озирнувшись, знайшов поглядом знайому фігуру  в капелюсі з пером та розцяцькованому камінням обладунку.

– Куди сьогодні пливемо, Зул-Джин?
– АДМІРАЛ Зул-Дж… тьху ти, шістсот шістдесят морських чортів! Я Зон-Джин! – сердито гаркнув троль. – Ще раз перекрутиш моє ім’я, шмаркач – і прогулянка по дошці тобі гарантована!

Ватажок піратів незлюбив Марті з першої хвилини – і не лише за нав’язливе переінакшення свого імені. По-перше, він банально не розумів, нащо Володар нав’язав йому цього соплежуя. По-друге, від думки про те, що оце от – радник та довірена особа Повелителя, ставало якось не по собі.

А ще – цікавий аж до всрачки, сто морських чортів йому в печінку. Облазив весь корабель, мало не довів до серцевого нападу головного каноніра, коли у крюйт-камері вирішив підсвітити собі магічним вогником, щоб краще все роздивитись…

А найвеселіше було, коли нахабний малолітка вирішив сяйнути своїм чародійським талантом та здійняти хвилю, аби прискорити корабель. Здійняти-то він здійняв – та, видно, десь переплутав руни… і замість хвилі вийшов крижаний торос.

Довелось матросам пірнати й заводити латку – матюкаючи на всі корки малолітнього [цензура], тяжку моряцьку долю і адмірала (але останнього – дуже тихо). Зон-Джин, розлютившись, хотів було послати Марті пірнати разом з усіма… Аж тут виявилось, що той не вміє плавати.

Після цього троль всерйоз замислився, чи не влаштувати йому нещасний випадок. Але ні… Це б викликало незадоволення Повелителя – а він був єдиною у світі істотою, якої адмірал відверто побоювався.

Якби не це – шмаркач давно б уже висів на реї.

– Плаває гівно, – уїдливим тоном продовжив він. – А корабель ХОДИТЬ. І ми ЙДЕМО до південної рифової гряди, якщо там ніц не знайдемо, то підемо вздовж… А взагалі, тебе це хвилювати не має.
– Та чого ти агришся, Зул-Джин, – криво всміхнувся Марті, в якого разом з самопочуттям трохи покращився настрій. – Все ж нормально!
– ЗОН-ДЖИН! Мене звати Зон-Джин, сопля дельфіняча! Ти як розмовляєш з діючим морським офіцером, взагалі?
– Ротом, – спокійно відповів Обраний.
– Ну то передай своєму роту, що він зараз хлебне морської водички. Йди займись чимось і не плутайся під ногами! – різко розвернувшись, троль попрямував до містка. Марті поплентався слідом. Все одно робити більше нічого…

– Мм… солоденький, нащо тобі цей старий бурчун? – вібруючий мелодійний голос, що проймав до кісток, пролунав просто над вухом, і тендітна ручка з чорно-золотим манікюром лягла йому на праве плече. – Адже є значно цікавіші… заняття.

На кожному кораблі (особливо бойовому) має бути корабельний маг. Корабель без мага – то звичайне діряве корито. І зараз на “Ящірці” роль суднового мага виконувала темна фея Лільхен.

Феї – що світлі, що темні – взагалі-то не люблять моря. Але у цей рейс терміново був потрібен хоч хтось.

Старий чаклун, що раніше ходив на “Ящірці”, невдало посварився з коком – після чого той просто й невигадливо його отруїв. І потужне чаклунство не допомогло. Кока за таке, звісно ж, прогуляли по дошці, замінивши його іншим, який готував геть лайняно – через що вся команда тепер ходила зла й накручена. Могло б дійти до бунту – але якщо проти капітана Дуріеля (старий сивий ельф без половини зубів у роті) корсари ще могли повстати – то Зон-Джина всі боялись, як вогню.

Довелось Володарю особисто звертатись до Принцеси Темного Рою по допомогу – бо сам адмірал крилатих не вельми любив, та й взагалі просити щось у “сухопутних щурів” вважав негідною для справжнього  пірата справою.

І от тепер Лільхен пливла – чи то пак, ЙШЛА на кораблі разом з ними. І Марті (невідомо чому) з першої хвилини привернув її увагу.

Ні, звичайно, Обраному була приємна увага протилежної статі. Навіть дуже. Та й сама фея була нівроку – струнка, тендітна, у напівпрозорій та майже невагомій чорній сукні… Волосся укладене в хитромудру високу зачіску, заколоту двома шпичками, очі – акуратно підведені ніжно-бузковим кольором. І личко – миле-премиле, навіть з першого погляду й не скажеш, що це зла і темна істота.

От тільки Марті ну дуже не звик, щоб дівчата виявляли до нього увагу першими. А ще – віяло від цієї крихітки чимось таким… Темним, крижаним і моторошним. Навіть Елідія не викликала такого відчуття небезпеки (хоча й мала б).