Марті, ти дістав

Володар сидів у м’якому робочому кріслі – як завжди, в максимально розслабленій та невимушеній позі, підперши голову правою долонею. Любов до комфорту була його слабкістю – але часом це допомагало йому зберігати душевну рівновагу. Як от зараз.

Обраний стояв перед ним – по інший бік столу.

– Марті, – рівним голосом промовив Володар.
– Тааак… Ваша Величносте?
– Я тобі офіційно заявляю, що ти дістав.
– Та що знов не так-то?!

* * *

“Не так” було багато чого.

Ні, певний час все йшло як по маслу. Обраний з Рінго, за допомогою магів та артефакторів Цитаделі, налагодили виробництво наборів для запуску тактичного симулятора, і він почав надходити у війська.

Потім, правда, виявилось, що креативний розробник чи то приховав деякі функції свого творіння, чи додав їх вже у фінальну версію. Гравець, що терпів поразку у симуляції, отримував від системи досить образливе повідомлення – щоразу нове. Ну, типу: “Рачелло клешнеруке”, “Вбийся об стіну”, “Ніхто тебе не любить, шматок г…” або коротке й лаконічне “Чмоня”.

Переможець теж отримував повідомлення – наприклад, “Молодець, візьми з полички пиріжечок”, але й близько не таке злостиве.

У підлеглих Мордехая з цим жодних проблем не виникало – лічам та лицарям смерті було чхати, а живі некроманти лиш посміювались. Холодний розум був однією з запорук успіху в їхньому ремеслі.

Інша справа – перевертні. Ці і на сам-то програш реагували досить гостро, а вже глузливі репліки магічної штукенції й взагалі доводили їх до сказу. Тож гарячі північні хлопці й дівчата іноді ламали систему – у самому найпрямішому сенсі. Навіть незважаючи на зміцнені керуючі артефакти.

Але то ще півбіди… Поступово виробництво симуляторів стало на потік, і участь Марті вже особливо не була потрібна. До того ж хлопець відчував себе більше творцем, ніж ремісником, і раз за разом клепати одне й те саме йому не приносило задоволення.

Коротше, Обраний занудьгував. А нудьгуючий Обраний… Чи варто пояснювати, що це трішки небезпечно?

Для початку – Марті якось вирішив потренуватись на полігоні у внутрішньому дворі Цитаделі. І, абсолютно не думаючи про наслідки, застосував кілька заклинань, яким його вчив ще Ефсебіус. Тобто – світлу магію.

Звісно, на це одразу ж зреагували захисні чари. Активувався захист, переполошивши всіх мешканців палацу, увімкнувся режим тривоги – не лише в Цитаделі, а й в усьому Смертограді. Мордехай вже оперативно формував спецгрупу з баньші та примар – для пошуку світлого диверсанта. А в Едмунда, якби він досі був живим, цілком могло стати серце – бо ж невідомий злодій міг пробратись не аби куди, а до скарбниці!

Добре, що вчасно розібрались, перш ніж поставити на вуха взагалі усіх.

Іншим разом – Марті вирішив прогулятись містом. Тут варто зазначити, що у місто його просто так не пускали – так само, як і у столиці світлих. Але якщо світлі це робили (радше за все) для того, щоб Обраний раптом не накивав п’ятами (що в результаті й сталося), то темні – суто з міркувань безпеки й здорового  глузду.

Невідомо, яких байок він наплів варті і як обдурив охоронні чари – але у місто таки вибрався. Та й забрів не аби куди, а до вампірського кварталу – куди живим без спецперепустки було зась.

Могло вийти дуже недобре… Але вийшло, на щастя, просто недобре. Перевернувши пів-Смертограду догори дригом, вартові врешті знайшли його в компанії молодого вампіра з клану фон Блейдів – обидва були п’яненькі, мов ті джмелики.

У немертвого в келиху була, як годиться в таких випадках, кров віверни, змішана з вишуканим червоним вином трьохсотлітньої витримки (вкрав з особистих запасів Патріарха, тобто Ебрахама, за що опісля мав із ним серйозну розмову). У Марті все було куди прозаїчніше: дві третіх горілки та одна третя – експериментального енергетичного зілля, яке він поцупив у відьомській лабораторії (за що потім отримав на горіхи від Елідії). Ну, не виробляли в цьому світі Revo, що вдієш.

П’яний носферату скаржився Обраному на тяжку вампірську доленьку, зубажіння й злочинну державу, яка не дає полювати без ліцензії і доводиться пити кров всяких тварюк, а вона і вполовину не така смачна, як у розумних. А ще його старший брат (ініційований на півроку раніше) вже десятий рік служить у війську, і кінця-краю тому нема, а через рік – і його мають в рекрути забрати…

Марті з розумінням кивав і, періодично гикаючи, пафосно виголошував:

– Так, гик… це, гик… нікуди не г-годиться. Потрібне делизання… тобто, гик, дебілізація, от!

Вартові доправили Обраного (який від них відбивався з криками “Куди ви мене тягнете, менти погані!”) до Цитаделі, де його протверезили спеціальним ритуалом. Після цього випадку варта отримала суворий наказ – нікуди Марті не випускати без особистого дозволу Володаря.

Обраний логічно вирішив: раз не пускають в місто – пошарюсь тут, подивлюсь, що в них цікавого є. Та й забрів… до парку. Ага, того самого, куди навіть варта без особливої потреби не заходила. А конкретно – до того самого хижого дерева, під яким колись милувались Рінго з Елідією.

Але якщо тих двох дерево побоювалось, то Марті йому навіть сподобався. В гастрономічному сенсі. І воно простягнуло до нього свої колючі гілочки.

Обраний посягань на свою тушку не оцінив, і, заволавши “геть від мене, тентакля збочена!” почав жбурлятись магією. Добре, хоч не світлою. Але, оскільки в процесі не надто цілився – то випадково засандалив фаєрболом у ставок, зваривши живцем кілька особливо рідкісних рибок, чию ікру головний алхімік Цитаделі використовував у своїх дослідах. Таким чином нажив собі смертельного ворога, і наступні кілька тижнів їжу йому готували індивідуально, перевіряючи на отруту – бо мстивості старого троля не міг завадити навіть наказ Володаря.

Трохи оклигавши, Марті став розмірковувати – чим би то ще цікавим зайнятись.

Зазирнув до пральні – звідти його погнали сцяними ганчірками (майже в прямому сенсі). Сунувся до комори – гоблінка-прибиральниця нагнала його звідти поганою мітлою (цього разу – у самому прямому сенсі).