Гра в солдатики

Чергова нарада проводилась, як завжди, в овальному… тобто, в робочому кабінеті Володаря. Були присутні сам Володар, Мордехай, Джейкобсон, Елідія – і Марті, до якого  наразі були звернені погляди усіх присутніх.

Володар дивився спокійно, але трохи незадоволено. Він періодично совав туди-сюди розкладені на столі папери – але перекласти їх так, щоб повністю перекрити напис “Тут був Трамп”, ніяк не виходило.

Було б цього Обраного засадити працювати з алхіміками – хай би шукав спосіб вивести незмивний маркер. Та Володар знав, що Марті в алхімії петрає ще менше, ніж гоблін – у темноельфійських шлюбних танцях, тому навряд чи чогось досягне. Максимум – зробить гірше.

Можна було б вивести магією – але очисні закляття могли сконфліктувати з захисними чарами, якими був пронизаний весь кабінет.

Перевертень дивився з легким презирством та нерозумінням, немов запитуючи – “а що цей дрищ тут взагалі робить?”. Обличчя ельфійки висловлювало погано приховану неприязнь.

Лицар смерті дивився зацікавлено – вогники в очницях були трохи звужені.

Мали б бути присутніми ще Зон-Джин, Кхирдик та Архігронд. Але адмірал послався на якісь термінові питання – чи то частина піратських капітанів збунтувались, чи ще щось… Радше за все, він просто прагнув якомога менше часу проводити на суші.

Гоблін не прийшов з поважної причини – його некропротез вчергове зажив своїм життям, намагаючись змусити власника танцювати невідомий бальний танець (і тут питання, кому належала нога за життя). Проблему міг би вирішити Рінго – та він був зайнятий, тож відправив до зелених одного з своїх учнів, а це вже було надовго.

Вождь було запропонував, щоб “Верховна Шамана прийти замість його”, та Володар категорично відмовився.

З Архігрондом все було простіше – йому було заборонено потикатись до палацу, доки не знайде спосіб зменшуватись. Присилати когось з заступників вищий демон вважав нижче свого достоїнства.

– Панове, – офіційним тоном почав Володар, – ми зібрались тут, позаяк мій новий радник Марті…
– Ги, – непристойно реготнув Джейкобсон, але Повелитель зиркнув на нього, і вовк заціпився.
– … спільно з шановним некромайстром Рінго, – продовжив правитель, – винайшли…
– Нову забавку, – холодно промовила Елідія.

Головній Відьмі вельми не подобалось, що її коханий Рінжик днями сидить в лабораторії разом з клятим Обраним, замість провести час… Ну, наприклад, з нею. Розсмакувавши, як це воно – бути жінкою, якою захоплюються і приділяють їй увагу, ельфійка вже не хотіла відмовлятись від цього. І немає жодного значення, що носієм цих почуттів був ліч.

– Леді Елідіаннарітаніель, – ввічливо попросив Володар, – будьте так ласкаві не перебивати мене!
– Як накажете, Повелителю! – милим голосочком прощебетала темна.
– Отож, вони створили дещо, що могло б допомогти… Втім, хай сам розповість. Марті, – Володар зробив широкий жест затягнутою в темну рукавицю долонею, – прошу.
– О’кей! – голосом Жакуя з фільму “Прибульці” (але присутні, звісно ж, не знали, хто це такий) радісно промовив Обраний.

Діставши з поясної сумки кілька різнокольорових кристалів та розписаних рунами срібних пластинок, він розклав їх на столі – строго по колу. Торкнувся однієї з пластин – і у повітрі засяяла магічна схема. Позаяк всі присутні в тій чи іній мірі володіли чарами, то розпізнали магію ілюзій.

Над столом заблимали дві пласкі проекції – з зображеннями, на яких вгадувались вишикувані лавами війська, якимись прямокутниками та написами.

– Коли я більш-менш вивчив вашу магію, – почав розповідати Марті, – то виявив, що деякими своїми правилами та закономірностями вона нагадує програм… Гм, як би це вам пояснити… Коротше, нагадує одну штуку з мого світу. Якщо коротко – заклинання можна створювати, задавши алгоритм та певну послідовність рунних ланцюжків. В межах напрямку, яким володієш, і маючи достатньо енергії – майже необмежено…
– Браво, хлопчику, – Елідія, саркастично посміхнувшись, кілька разів ляснула в долоні. – Ти щойно описав основи магії. Та ми не на першому курсі академії. Ближче до справи!
– Ближче, так ближче, – знизав плечима Обраний. – Отож, це – тактичний симулятор. Тут можна моделювати хід битви без наявності реальних військ чи полігону для тренування – використовуючи штучне нематеріальне середовище.
– Тобто, це гра в солдатики, – глузливо промовив Мордехай. – Хлопче, тобі варто було лишатися у світлих. Оранський би зацінив таку іграшку – якраз його рівень.
– Так, та не зовсім, сер мертвяк! – підморгнув Марті, не зважаючи, як майже всі присутні при його останніх словах затулили обличчя правою долонею. – У грі в солдатики ви не можете обрати склад та чисельність військ – своїх і противника, не можете створити будь-яке поле битви, не можете задати погодні умови… І ще багато чого. Власне, чого б нам не спробувати? Обирайте отой екран, що ближче до вас, другий буде мій, – він пальцем підтягнув до себе одну з ілюзій. – Оті прямокутнички – це інтерфейс. Для початку треба натиснути “Почати”, далі я підкажу.

Мордехай натиснув. Ще раз. І ще. Ніц не відбулося.

– Упс! – зніяковіло промовив хлопець. – Невдобно вийшло… Там біометричний сенсор, він реагує тільки на живу матерію.
– Неймовірно! Дискримінація нежиті, – промовив некролицар настільки патетично, що в цю мить будь-який столичний театр (що світлий, що темний) був би радий бачити його у своєму складі. – Ти, – він поманив кістяним пальцем гобліна-слугу, що весь цей час тихенько стояв під стінкою, – до мене.
– Й-й-яаа? – пробелькотів зеленовухий.
– Ну не я ж! Та не трусись, не з’їм. Будеш тицяти пальцем, куди я скажу.

Першу партію Мордехай продув – але переважно через те, що не одразу розібрався в інтерфейсі, а переляканий гоблін часом тупив і натискав не туди. Друга вже пройшла внічию. Ну а далі некролицар показав, що недарма займає свою посаду.

– Досвід не проп’єш… – почухав голову Марті. – Хто ще хоче спробувати?