Гучна нота протесту

Війни між Світлими й Темними землями траплялись не вперше. То темні нападали на світлих, то ті – на темних (мотивуючи це помстою та прагненням “очистити світ від скверни”). “Діди воювали”, – казали по обидва боки Великої Стіни, – “і ми можемо повторити”. І повторювали.

Традиційно, щоразу постраждала сторона висувала претензії. Але зазвичай це були письмові ноти протесту, витончено-обурливі та сповнені, в тій чи іншій мірі, завуальованих образ. А от такого, щоб світлі приперлися особисто – давненько вже ніхто не пам’ятав.

У складі делегації прибули барон де Ватт – уповноважений представник короля з надзвичайно важливих питань, Великий Інквізитор Огюст – від Ордену Порядку, магістр Ефсебіус – від Ради Магів і, несподівано, герцог Оранський. Всі четверо вищезгаданих панів були людьми, а ще була одна ельфійка – леді Леріанель, представниця Всеблагого Двору у Світлому Королівстві.

Від гномів не було нікого. Казали, буцімто Головному Майстру пропонували приєднатись до делегації, але він послав усіх в пішу еротичну прогулянку. “Що я там забув, в темнюків-то? В мене роботи повно. Добре б ще в них пиво нормальне було – так нема в них пива доброго, сцяки одні. Нічого мені там робити!”.

“Високу зустрічаючу сторону” представляли сам Володар (що розслаблено сидів на троні), Мордехай (як один з вищих армійських чинів) та Елідія, яка, в разі чого, мала захистити Повелителя від прокляття чи іншої капості з боку світлих. Звісно, він і сам міг би відбити будь-яке прокляття – але не годиться Владиці Зла самостійно займатись речами, які можна доручити підлеглим.

Ще один з присутніх перебував у нематеріальному стані. Це був Едмунд, головний скарбник Темного Королівства, і він був привидом.

Хто ж ще може бути настільки непідкупним та неупередженим? Навіть у фізично втіленої нежиті є свої потреби, особливо якщо говорити про вищих, що мають здатність до мислення – некролицарів, лічів, вампірів… Останні й узагалі занадто амбіційні. А примарам – ніц матеріального вже не треба.

Та й у фінансах (ще за життя) Едмунд дійсно петрав. Тому й був після смерті піднятий особисто некромайстром Рінго, прив’язаний до матеріального якоря у світі живих та урочисто призначений на нову посаду. Довічно.

– Слухайте мене, мерзенні покидьки й ниці прислужники Зла! – урочисто виголосив де Ватт. – Бо моїми вустами говорить сам король!
– Попрошу Вашу Милість утриматись від образ, – спокійно промовив Володар, злегка відпустивши свою ауру (яку він у таких випадках зазвичай тримав у згорнутому стані).

Гості зблідли, а маг з інквізитором почали спішно сплітати захисні закляття. Втім, Повелитель за мить згорнув ауру назад, і напруга спала.

– Кхммм… Гаразд, – продовжив барон. – Отож, ми прибули, аби висловити своє крайнє невдоволення вашими діями та немотивованими нападами на наших підданих! Наші міста лежать в руїнах, ріки крові пролито, а душі невинно вбитих волають про помсту!
– Здається, ви надто драматизуєте, – маска на обличчі Володаря лишалась беземоційною, проте в голосі відчувався легкий відтінок іронії. – Жодного населеного пункту не було повністю зруйновано. Жертви, звісно, були – але ми старались уникати зайвої жорстокості. І звідки вам знати, чого просять душі невинно вбитих? У вас же некромантія під забороною, чи я чогось не знаю?
– Це просто така фігура мови, – сердито промовив уповноважений представник. – Але це ще не все. Магістре?
– Так, Ваша Милосте, – поправивши окуляри, кивнув Ефсебіус. – Заміри мана-поля у прикордонній смузі показали значне зростання частки некроенергії та хаотичної мани. Це може призвести до хвороб сереб худоби, мутацій, самовільного підняття цвинтарів…
– Нічого такого, з цим не могли б упоратися студенти ваших розхвалених на весь світ магічних академій, – байдуже відказав Повелитель. – Звісно, – його тон став вкрадливим та відверто глузливим, – якщо ви не можете вирішити цю проблему самі – то відьми нашого Ковену готові надати вам потрібну кількість стабілізуючих артефактів… Так, леді Елідіаннарітаніель?

Елідія з готовністю кивнула, підтверджуючи його слова.

Де Ватт скривився, немов з’їв одразу ящик неспілих лимонів. Він чудово знав, що Його Величність нізащо не погодиться прийняти допомогу від темних. Тим більше, вони дійсно можуть впоратись самі… Та й студентам потрібна практика.

– Ви все одно не відвертитесь від ваших злодіянь! – войовничо настовбурчивши сиві вуса, вступив в розмову Огюст. – Ваші демони зруйнували кілька поселень поблизу південно-західного кордону! Знищено посіви та худобу, місцевим жителям завдано непоправних збитків! Чимало бідних селян зазнали знущань!
– Гм… – маска Володаря здивовано підняла брови. – А от з доповідей вищого демона Архігронда випливає прямо протилежне. Жодне село не було повністю зруйноване, а селяни взагалі не постраждали – нікого з них і пальцем не зачепили… Ну, тобто кігтем.
– Демонам властиво брехати, – зневажливо кинув Огюст.
– Але вони не брешуть мені! – багатозначно відповів Володар.
– Це не відміняє самого факту нападу! – сердито промовив інквізитор. – Як і свавілля у центральних містах. Ваші мертвяки…
– Не “мертвяки”, а військовослужбовці групи армій “Центр” Об’єднаних Збройних Сил Темряви! – раптово й напрочуд різко втрутився Мордехай. – Будьте так ласкаві висловлюватися згідно протоколу, Ваша Світоносносте… чи як вас там.
– Ну гаразд, – Огюст зі щирим подивом поглянув на аж занадто нахабну нежить. – Ваші… “військовослужбовці” вчинили у наших містах кривавий терор і лишили по собі смерть та розруху!
– Брехня, – спокійно відповів некролицар. – Я готовий надати спогади командирів наших підрозділів, у яких нічого зі згаданого вами немає. Можете залучити до перевірки мага-менталіста, який підтвердить, що це не підробка…
– Та яка різниця?! – заверещав де Ватт, втрачаючи, мабуть, терпіння. – Це був напад нежиті! Ви налякали людей та вчинили гармидер! Ви маєте виплатити конституцію!
– Що?