Битва, якої не сталося

Найкращий бій – той, якого не було.

Сунь-Цзи (але це не точно)
______________________________

Темні сили напали, як завжди, несподівано та підступно. Населення кількох прикордонних міст довелось терміново евакуювати.

Але, звісно ж, нахабне вторгнення не могло лишитись без відповіді. Сили Світла готувались до контратаки – і зараз коло пагорба на березі річки Сріблянки мала відбутись вирішальна битва.

Герцог Оранський, лорд-мілітант Центрального Округу, стояв на вершині пагорба в оточенні свого почту. Обрамлене довгим темним волоссям обличчя воєначальника було суворим та зосередженим, карі очі світились замисленістю та спокоєм.

План бою був продуманий до дрібниць. Гай на лівому фланзі слугував місцем для засідки, у якій перебував батальйон ельфійських лучників. Вони мали завдати ворогу вогневого ураження – щойно він наблизиться на дистанцію пострілу.

Потім з правого флангу мав атакувати загін елітної лицарської кавалерії під орудою барона де Вольта.

Цей ведмедеподібний чолов’яга, на відміну від інших шляхтичів, досяг своєї посади не інтригами та каверзами – а, навпаки, прямотою та крутим норовом. Свого  часу його предки прославились своєю давньою ворожнечею з представниками роду де Ом – вихідцями зі східних земель, де любили співати мантри й проводити таємничі ритуали. Неофіційно було зафіксовано безліч скандалів та брудних кабацьких бійок, а офіційно – кілька герців, в ході яких застосовувались не лише мечі, а й магія Блискавки.

Дійшло до того, що Його Величність своїм особистим указом заборонив дуелі. Ні, не взагалі – це б викликало обурення дворянства – а конкретно між членами цих двох родів.

І лише після того, як атака кінноти змішає ворожі лави – в бій мали вступити основні сили. Ядро війська складали паладини та інквізитори Ордену Порядку – кому, як не їм, краще за всіх відомі методи боротьби зі Злом, особливо – з творіннями магії Смерті?

За ними йшла королівська піхота, яку прикривали з флангів два загони гномів-стрільців.

Все мало пройти як по маслу. А на випадок, якщо не пройде – в резерві було дві зірки бойових магів та окремий загін авантюристів під командуванням мечника золотого рангу Роллінгпіса. При згадці про нього обличчя герцога спохмурніло.

Нікому не відомий незграба, який і меча-то тримати в руках до пуття не вмів, на думку герцога, не заслуговував навіть чистити нужники в столичному передмісті. Але щось він таке примудрився зробити, що на жалюгідного плебея звернув увагу особисто Його Величність. Король повпливав на керівництво Гільдії, аби підвищити волоцюгу у ранзі, і дарував йому високу посаду.

Втім, за це не варто перейматися. До найманців справа, скоріш за все, навіть не дійде… Обличчя командуючого розквітло у передчуваючій посмішці. Сьогодні слуги Темряви отримають урок, який запам’ятають надовго. А він – покаже цьому некромантському поріддю Мордехаю, хто тут справжній полководець. І що живі вміють воювати не гірше за мертвих.

Маг-зв’язківець, що стояв попереду, підніс до вуха акустичний артефакт. Кілька секунд прислуховувався до нього, потім – підізвав до себе ад’ютанта й щось прошепотів йому на вухо. Той бадьоро підбіг до герцога.

– Ваша Світлосте! Розвідники доповідають, що ворог на підході.
– Чудово, – похмуро всміхнувся командуючий. – Стрільцям приготуватися.
– Фенікс – готовність! – активувавши зв’язковий артефакт, промовив маг.

Схилом на березі річки піднімався ворожий авангард. Зомбі та скелети. Брудні, неохайні, озброєні як попало, повільні… Складалось враження, ніби їх підняв якийсь некромант-недоучка на найближчому цвинтарі.

“Це лише перша хвиля”, – заспокоїв себе герцог. – “За ними йдуть основні сили”.

Немертві підійшли ближче, і лорд-мілітант змахнув рукою, віддаючи наказ.

– Фенікс – вогонь! – через артефакт передав команду чаклун.

З гаю полетіли стріли. Ельфійська влучність не підлягала сумніву, стрільців було багато, а їхні снаряди – зачаровані. Ворог в буквальному сенсі лягав кістьми – закляття на стрілах порушували цілісність некротичних заклинань, і мертвяки розсипались на шмаття. Перша лава лягла одразу, решта – зам’ялись і, здається, спробували відтягнутись назад –  для перегрупування.

– Вони відходять, – промовив герцог. – Основним силам…

Він хотів сказати “приготуватися”, але його випередив де Вольт.

– Ворог боягузливо тікає! – заревів барон, припіднявшись у стременах та здіймаючи вгору клинок. І – набрав у груди побільше повітря. – В АТАКУ!

Цьому ніяка магія чи артефакти не потрібні. Такий голосисько і в сусідній країні почують…

Земля здригнулась під копитами сотень лицарських коней.

– Бісів вискочка, – прошипів крізь зуби Оранський. – Сурмити наступ!

Військо рушило вперед.

* * *

– Ваша Світлосте! – сяючий від радості ад’ютант підскочив до герцога. – Ворог відступає! Наша славетна кіннота під командуванням Його Милості барона де Вольта переслідує мерзенних супостатів! Перемога за нами!
– Як відступають? – розгублено перепитав командуючий. – Наші основні сили навіть не вступили в бій!
– Так це ж чудово? – нерозуміюче запитав підлеглий. – Чекайте… Ви гадаєте, що нас заманюють в пастку?
– Я гадаю, – голос герцога був спокійним, та за цим спокоєм ховалась крижана лють, – що з нас просто знущаються.