Справи державні

Все відбулось дуже швидко. Герцога Оранського оголосили зрадником та ворогом корони й передали повстанцям, які без зайвих вагань його стратили.

Ефсебіус знайшов спосіб створити протиотруту для Аурелії. Це коштувало йому одного магічного виснаження, кількох миль спалених нервів, а для розробки довелось залучити всі потужності столичної Академії Чарів та майже всю верхівку Гільдії Алхіміків.

Злі язики патякали, буцімто головний маг королівства навіть інкогніто їздив до Темних Земель і домовлявся зі Скоріелем, головою тамтешньої розвідки, про доступ до інгредієнтів, яких у Світлому Королівстві просто не знайти. Яким опудалом є в очах світлих головний розвідник усього Зла – зайвий раз пояснювати не треба.

Але то все, звісно, наклеп та ворожа пропаганда. Не може великий Ефсебіус, опора магії та один з найближчих соратників Його Величності, заплямувати себе спілкуванням з мерзенним темним ельфом, який, наче павук у павутині, плете свої злі наміри. Адже не може?

Потім на урочистих перемовинах, де були присутні командири обох протиборствуючих військ – барон де Вольт та великий герой Роллінгпіс – було підписано договір про припинення бойових дій, пізніше завірений особистою королівською печаткою. А от те, що відбулось опісля, для багатьох стало  несподіванкою.

Сили повстанців та регулярне королівське військо… об’єднались і рушили на землі Священної Теократії. Після загибелі Огюста і його найближчих соратників інквізиторська верхівка перебувала у сум’ятті та розпачі, тож навіть особливо не чинила опору – вся операція зайняла пару тижнів, і територіальну цілісність королівства було відновлено.

Чимало високих інквізиторських чинів потрапили в полон – і, всупереч їхнім же твердженням про те, що “ніхто ніколио не зломить справжнього воїна Світла”, співали на допитах, мов ті соловейки. Коронним слідчим вдалось дізнатися багато всякого, цікавого й не дуже – і за кілька днів столицею та іншими великими містами прокотилась хвиля арештів. Представники знатних родів, чиновники, ремісники – чимало народу опинилось за гратами; їх звинувачували у державній зраді та посібництві ворогу. На більшість з них чекало довічне заслання або страта.

Світла Повстанська Армія саморозпустилась. Роллінгпіс повернувся до сімейного  життя й ковальського молота – меч та обладунки знов повернулись до скрині, тепер вже надовго. Король дарував йому амністію – по-перше, за допомогу у справах державної ваги, по-друге… Мабуть, просто не хотів псувати собі репутацію й чіпати народно визнаного героя.

Ніхто не знав, куди подівся Пролісок. Подейкували, що менестреля бачили в котромусь з острівних князівств у Південному Океані – туди він хутенько виїхав, аби не стати жертвою репресій. Але це не точно.

* * *

Його Величність Рональд Перший, милістю предків та владою, даною богами, правитель усіх Світлих Земель, сидів у кріслі й дивився у вікно робочого кабінету, звідки відкривався вид на столицю. Пальцями однієї руки він ледь чутно вистукував ритм по бильцю крісла, інша – погладжувала акуратно підстрижену сиву борідку.

Ні, він не милувався краєвидом – королівський мозок перебував у роботі, аналізуючи події останніх тижнів.

Його багатоетапний і ретельно продуманий план спрацював. Звісно, не все задумане вдалось – але більшості цілей було досягнуто.

По-перше, вдалось прибрати з шахівниці інквізиторів, які останнім часом забагато почали собі дозволяти. Повністю розформувати Орден Порядку не вдалось – та й це було б нерозумно й недалекоглядно, позбавляти себе такої потужної зброї проти Зла. Але керівництво організації повністю змінилось, і її роль у житті держави була неабияк переглянута.

По-друге – під шумок вдалось стратити або запроторити на каторгу багатьох невгодних, чиї довгі язики останнім часом почали аж надто підривати королівський авторитет. Вина заарештованих сумніву не підлягала: свідчення полонених інквізиторів – ось вони, ними ж підписані, не докопаєшся.

По-третє, вдалось заручитися підтримкою великого героя та народного улюбленця – себто Роллінгпіса. Тепер нащадки пам’ятатимуть, що у тяжкий для держави час Його Величність пішов назустріч видатному авантюристу й допоміг йому в його горі. А той, у свою чергу, не став занурювати країну  у вир громадянської війни – а навпаки, допоміг королю здолати підступних ворогів.

А щоб нащадки точно запам’ятали – Його Величність особисто проінструктує літописців, або ті правильним чином відобразили все вищезгадане у своїх працях. Ну а в кого раптом виявляться проблеми з істинно правдивим та непогрішимим підходом до історії… Що ж, шахт багато, працювати комусь треба.

Дещо, звісно, пішло не за планом. Зокрема, посилення темних він точно не планував. Як і втечу тої вертихвістки фон Герц, яка несподівано опинилась при дворі бісового Володаря й тепер займала там, судячи зі шпигунських донесень, не останнє місце.

Було б тоді не чіпати взагалі їхню сімейку… Та що вже вдієш. Розвідка не врахувала розумових, аналітичних та емпатичних здібностей племінниці віконта фон Герца, яка завжди вела досить скромний спосіб життя і уваги до себе не привертала. За таке недбальство доведеться комусь відрубати голову!

Втім, немає лиха без добра. Тепер Анетту фон Герц можна оголосити зрадницею корони й побудувати на цьому непогану пропагандистську кампанію. Можна навіть залучити самого віконта і двох його дурнуватих синочків, якщо вони погодяться публічно відректись від негідної родички. Звільнити з-під варти, а то й титули повернути… А що? Хіба Його  Величності шкода якихось там титулів для тих, хто здатен до щирого каяття? Чи він не найвеликодушніший у світі правитель?

Трохи шкода Оранського – він був вірним підданим і непоганим воєначальником. Але така вже доля правителів – часом доводиться чимось жертвувати – або кимось… До того ж, святе місце (в даному випадку – посада лорда-мілітанта) порожнім не буває. Барон де Вольт явно вже засидівся і в баронах, і в очільниках кавалерії. Час би йому приміряти новий титул і нове місце служби.