Пасивно-агресивна дипломатія

Невеличкий загін наближався до передгір’я. Кістяну химеру супроводжували кілька вершників, і однією з них була Анетта фон Герц.

Чому на коні, а не на химері?

За місяці свого життя серед темних уродженка Світлого Королівства побачила багато нового та незвичного – й багато до чого вже встигла звикнути. Але їхати верхи на творінні некроманта – таке для неї було поки що занадто.

Власне, Володар взагалі був проти, аби вона брала участь у перемовинах з вождями кам’яних тролів. Категорично проти був, якщо бути точним. Та спадкоємиця роду фон Герц вміла бути, коли треба, дуже наполегливою.

Звісно ж, її забезпечили потужними захисними артефактами. Елідія (з якою вони хай поки й не стали ліпшими подругами, та точно знайшли спільну мову) дала в дорогу набір лікувальних еліксирів. А Повелитель – виділив охорону.

Ніякої нежиті, темних ельфів чи ще будь-кого, у чиїй компанії дівчина могла б почуватись некомфортно. Чорні Вершники – частина особистої гвардії Володаря – були людьми. Вони не мали деяких переваг, притаманних іншим расам – зате були кращими з кращих, і ні разу за роки служби жоден з них не дав приводу сумніватися в собі.

Втім – зважаючи на те, хто їхав на кістяній химері разом з Марті, охорона, можливо, й узагалі була не потрібна…

Втім, по порядку.

Так, на химері їхав Марті. У рідному світі навчитись правити конем Обраному, звісно ж, було ніколи й ніде. Верхи їздили хіба що його персонажі в Доті та WoW – але це, як би, трішки не те.

А химера не потребувала якихось особливих вмінь, слухалась голосових команд (ну або магічних – кому як зручніше), і хоч пересувалась не особливо плавно – зате на її спині було достатньо місця, аби влаштувати собі зручне сідало.

Він і влаштував. Не особливо заморочуючись, Марті стирив диван з кімнати, яку йому відвели для проживання у Цитаделі. Заодно скористався службовим положенням, на правах радника Володаря припахавши гоблінів-прислужників тягти його сходами та коридорами.

Але то все нюанси. Разом з ними на кістяному некротранспорті їхала Лільхен.

Фея прибула до столиці разом з Обраним – аби домовитися з Володарем про зміну статусу хлопця та його переїзд до Темного Лісу. Ну, бо ж просто взяти й поцупити одного з радників у свого головного союзника було б якось нечемно, погодьтесь.

А дізнавшись, що готується місія у гори, і Марті входить до складу делегації – забажала взяти участь. Офіційна причина – безпека майбутнього принца-консорта Темного Лісу. Неофіційна…

Елідія на цю тему пожартувала, що у феї прокинувся інстинкт власності й вона просто не хоче відпускати свого коханого кудись у компанії іншої жінки. Фея у відповідь заявила, що в деяких ельфів язик такий же довгий, як і їхні вуха. Те, що в неї самої вуха не сильно коротші за ельфійські, новоявлену принцесу Темного Рою не хвилювало.

* * *

Тролі чекали їх біля входу в ущелину. Вони виглядали… як людиноподібні фігури, які невмілий учень скульптора абияк склав зі шматків каменю найрізноманітнішої форми та розміру. Коротше, що було під рукою – з того й зліпив.

Один – вождь, судячи зі шматка червоного граніту у грудях. І двоє, здається, шаманів – у тих з голів стирчали уламки різнокольорової яшми.

Марті зістрибнув на землю і, зігнувшись в картинному напівуклоні, подав руку Лільхен. Фея могла б спокійно злетіти униз сама – та, всміхнувшись, прийняла допомогу.

Анетта, спішившись та знявши приторочену до сідла сумку, приєдналась до них. Чорні Вершники спинились трохи на віддалі – та тримали руки на ефесах мечів, готові будь-якої миті зірватись з місця, аби захистити підопічних.

– Вітаю, сини Кам’яного Народу! – промовила Анетта. – Хай ваш дух буде міцним, як гори, що породили вас, а вітер та вода ніколи не дошкуляють…
– Лєсть тобі не паможе, женсчіно, – нечемно перебивши її, прошамкав червоногрудий. – Балакай, шо хтіла, і гєць звідсіль.

Між собою гірські тролі зазвичай спілкувались, просто стукаючи частинами тіла. Але могли й видавати звуки, звичні для інших розумних істот. Могли, та не дуже любили.

– Ми прийшли, аби залагодити миром наш конфлікт. Я уповноважена Темним Володарем…
– Ваш Властєлін може шходить до жадниці, – знову не дослухав троль. – Ми б’ємсь жа нашу швабоду й нікому її не віддадемо.
– Битись за свободу – це, звісно, благородно й заслуговує на повагу, – всміхнулась дівчина. – Та чи значить це, що вожді Народу Каменю не дотримують свого слова?
– Шо?! – голос троля погано передавав інтонації, та все ж було зрозуміло, що він розлючений. – Шо ти хош цим шкажать, дівко? Ти хош наш ображить? Ми ваш жараж в порошок…
– Хтось тут сильно борзий, я так подивлюсь, – недобрим голосом протягнув Марті.
– А ти вопше цитьни, дитя.
– Це я дитя?! Ну ти, цегла ходяча…
– Спокійно! – втрутилась Анетта. – Тримайте себе в руках, пане раднику.
– І правда, любий, – підтримала її Лільхен. – Чого ти кип’ятишся? Ми ж не битись сюди прийшли.
– Гм, – збентежено промовив Марті. Сперечатися одразу з двома жінками він якось не наважився.

Розстебнувши сумку, Анетта видобула з неї шкіряну теку, а звідти – пожовклий від часу лист паперу.

– Ось це – текст васального договору, укладеного вашими пращурами з дідом чинного Повелителя Зла. Ось тут відбиток лапи вождя Гримд… хм… Гримдрудикха. Ваш народ присягнув на вірність тодішньому Володарю – в обмін на допомогу у війні проти підземних чудовиськ. А тепер, виходить, ви цей договір цинічно порушуєте, вождю! Якщо ви хочете більше волі, прав, автономії – про все можна домовитись цивілізовано…
– Ну і шо? – геть не знітився вождь. – Шрать, шо там Гримдрудикх підпишав. Ваш тєпєрішній Владика шлабкий. Ми не хошем буть під ним! І ви нам нішо не жробите, – він, очевидно, дуже старався передати інтонацію – бо тепер у його голосі явно чулась насмішка. – Ваша магія нам до шраки. Шо оцих крилатих, – він зневажливо кивнув у бік феї, – шо оцього малолєтки, – ще більш зневажливий кивок у бік Марті.
– А хто казав про магію? – недобре ошкірився Обраний. І дістав з кишені артефакт.