Коли час дещо переосмислити

– Кохана, – сказав Рінго, – ти останнім часом якась надто накручена. Часом я тебе просто не впізнаю.

Говорив він, не відволікаючись від роботи. На лабораторному столі стояла та сама скляна коробка з тарганами, і ліч раз у раз здійснював над нею якісь магічні маніпуляції.

– Вибач, – зітхнула Елідія, – я останнім часом дійсно трохи не при собі. Все через ту світлячку! Вона мене до сказу доводить.

Рінго перервав закляття й плавно обернувся в повітрі. Зелені вогники в його очницях склались у подобу справжніх очей, що дуже уважно дивились на ельфійку.

– Ти занадто недовірлива до оточуючих, душа моя.
– Але ж вона світла!
– … яку оголосили ворогом у власній країні. А нам вона ні разу не нашкодила й не дала приводу у собі сумніватись – навпаки, від неї є користь. Згадай Марті – суто технчіно, він теж світлий…
– Краще не згадуй того вар’ята, – скривилась відьма. – Але вона постійно крутиться коло Повелителя! А він… неймовірно, але приділяє їй знаки уваги. Таке відчуття, що вона з нього мотузки в’є.

Голосове закляття в Рінго працювало відмінно – тож і сміявся він майже як живий: дзвінко й заливисто. На додачу, зелені вогники в очах некромайстра склались у дві смішливих мордочки (“смайлики” – сказав би Марті, якби це побачив).

– Ти вкрай недооцінюєш Володаря, коли вважаєш, що йому так просто задурити голову. Якщо він виявляє до леді фон Герц якісь, як ти кажеш, знаки уваги – то це абсолютно точно від щирого серця.

Ліч на секунду замислився.

– Як приклад, можна узяти от хоча б нас з тобою. Ти ж розумієш, що звабити таку істоту, як я, жодним чином неможливо? І тому мої почуття до тебе – найщиріші з можливих.
– Ну, так, я це знаю, – злегка почервоніла Елідія. – Але ж Володар – живий!
– А ще він один з найкращих чародіїв у світі. Можливо, що навіть і найкращий! І постійно захищений цілим комплексом фамільних заклять. На його свідомість неможливо вплинути!
– Ну… може ти й правий, – знітилась ельфійка. – Просто це все трохи дивно виглядає. Я б сказала, вкрай дивно!
– І ти знов недооцінюєш Повелителя, моя темна зірко. Мабуть, він розгледів у ній щось таке, чого ми з тобою побачити не ладні!
– Виходить… – зашурхотівши подолом червоно-чорної сукні, Елідія повільно опустилася у крісло. Склала руки на колінах. – Виходить, я помилялась. О, темні боги! Вона тепер вважатиме мене стервом і скандалісткою. Але то таке – демон би з нею… Але тепер так може подумати й Володар!
– Ну, ще ніц не втрачено, – потиснув плечима Рінго. – Поясни їй, що ти переймалась в першу чергу питанням державної безпеки. Що не могла ось так одразу довіритись підозрілій чужинці… Вибачся, врешті-решт.
– Що? – блакитні очі ельфійки здивовано округлились. – Щоб я, Головна Відьма Сутінкового Ковену, і перед кимось вибачалась?

Вогники в очах Рінго весело заблимали.

– Все колись буває вперше!

* * *

Анетта обережно зачинила за собою двері бібліотеки. Вона помалу звикала до цього всього – і до похмурої атмосфери Цитаделі, і до безлічі химерних істот, що тут жили, і навіть до бібліотекаря, який був… от несподіванка, привидом. Цілком нормальна річ для Темного Королівства, та вкрай незвична – для мешканки Світлих Земель.

– Зачекайте хвильку, леді фон Герц.

Елідія, за старою звичкою, ховалась у затінку між колонами, куди не діставало світло смолоскипів. Зробивши крок уперед, ельфійка вийшла на світло.

– Ну що ще? – змученим голосом запитала Анетта. – Я втомилась і дуже хочу відпочити. Якщо ви знов хочете висловити мені якісь підозри, то чи не зачекає це…
– Ні, я не займу багато часу, – незвично чемно відповіла відьма.

Підійшла ближче. Опустила очі додолу, стиснувши губи, ніби намагаючись добрати потрібних слів.

– Ми… як би це сказати… Мабуть, ми не з того почали.
– Мм? – Анетта запитально схилила голову набік.
– Я, можливо, була занадто різкою, – зітхнула ельфійка. – Так вже сталось, що вся історія мого народу побудована на протистоянні… з вашими одноплемінниками. Тому я не могла спокійно відреагувати на цю ситуацію: з’являється раптом, наче нізвідки, жінка зі Світлих Земель… І всі довкола ставляться до неї на диво прихильно. Включаючи Повелителя. Але, подумавши на дозвіллі, я зрозуміла, що мої підозри були безпідставними… – вона зробила чималеньку паузу, перш ніж промовити наступні слова. – Тож, прошу пробачити мені за мою поведінку.

Анетта тепло всміхнулась.

– Та я й не образилась, власне… Було б справді дивно, якби всі тут одразу сприйняли мене за свою. І… мені більше подобалось, коли ви звертались до мене на “ти”. Тож ми могли б повернутись… мм… до цього формату спілкування, – усмішка стала ширшою. – Але тільки якщо мені це також буде дозволено!

Елідія теж всміхнулась – злегка, одним куточком губ.

– Як скажеш!