Свої проти своїх

Дві армії вишикувались одна навпроти одної на пагорбах поблизу столиці.

Перша – збірна солянка: різномасно вдягнені та екіпіровані авантюристи, кілька безземельних лицарів під родовими стягами, простий люд, озброєний чим попало…

Друга – регулярне королівське військо. Воїни рівно вишикувані у лави, лицарські обладунки блищать на сонці, мечники та списоносці з похмурими обличчями міцно стискають зброю та щити.

…Коли Роллінгпіс заявив, що весь цей час вони билися не з тими, і справжній ворог – у них вдома, частина загону покинула його. Вони йшли бити темних та збирати трофеї, аби потім повернутись додому з багатством і славою; ставати бунтівниками і повертати зброю проти королівських вояків у їхні плани не входило.

Але, несподівано, приєднались інші. Чи то прониклись ідеєю, чи зіграла свою роль написана Проліском нова балада – про великого героя, якого підступно обдурили хитрі можновладці, але герой їхній обман розкрив і тепер повертався додому, аби відновити справедливість. Про Великого Шамана він у тексті завбачливо не згадував – той все-таки був ворогом, і так їх могли оголосити посібниками темних.

Тепер у війську були вже не тільки шукачі пригод – до нього доєднувались люди з абсолютно різних прошарків суспільства. Ремісники, збіднілі шляхтичі, навіть прості селяни.

Опору їм майже не чинили: ніхто не був готовий до такого розвитку подій. Давно не траплялось народних повстань у Світлому Королівстві… Як і не траплялось тих, хто ладен був би їх підняти.

Обидва командувачі зустрілись посередині, в улоговині між двома пагорбами. Самі, без почту та охорони.

З одного боку – Роллінгпіс. Все у тій же потяганій червоній сорочці та кепсько підігнаних обладунках.

З іншого – барон де Вольт. У повному лицарському обладунку, з мечем при боці, тримаючи знятий шолом під пахвою.

Після отриманого в льодовиках поранення барон вже повністю відновився. Ще злегка накульгував на праву ногу – але виконувати свої обов’язки це йому не заважало.

– А непогано ти піднявся, друзяко, – посміхнувся він у густу бороду. – З простого селюка – тай  в князі…
– Я більше не “селюк”, – похмуро відповів авантюрист. – Тепер я – Роллінгпіс, головний отаман Світлої Повстанської Армії.
– Овва! – очі лицаря трохи розширились від подиву. – Ну і чого ж ти прагнеш… головний отамане? Ні, я знаю твою історію. І мені шкода – насправді шкода – що так сталось з Аурелією. Я знав її свого часу, вона чудова людина і здібний маг. Питання в тім, що ти робитимеш тепер? Хочеш скинути короля Рональда й самому приміряти корону?
– Та здалась вона мені, – гмикнув Роллінгпіс. – Я хочу лише одного. Ми вже з’ясували, що за тим нападом стояли не темні – тож видайте мені того, хто це спланував! І тоді, даю слово, ми розійдемось по домівках.

Він махнув рукою у бік вишикуваного за спиною війська.

– Ну і ще… Я б, звичайно, просив про амністію для цих хоробрих чоловіків та жінок. Для себе не прошу – це було б занадто. Тож передайте королю мої вимоги – я чекатиму відповіді і обіцяю до того часу не починати військові дії.

Де Вольт уважно подивився на нього. Подумав кілька секунд.

– Гаразд. Я передам Його Величності… твої вимоги. Сподіваюсь, нам вдасться розійтись миром.

Він криво посміхнувся.

– Колись ми бились з тобою пліч-о-пліч… І я б не хотів тебе вбивати.
– Можу сказати те ж саме про вас, Ваша Милосте, – повернув посмішку Роллінгпіс.

* * *

Нарада у королівському палаці цього разу проводилась у дуже обмеженому колі. Присутніх було всього троє: герцог Оранський, Ефсебіус і, звісно ж, Його Величність власною персоною.

– Отож, – тихо промовив король, замислено погладжуючи долонею бороду, – ваш задум не вдався, Ваша Світлосте. Цей, як ви зволили висловитись, “дурний селюк” про все здогадався й тепер стоїть із військом під нашими стінами. І нам тепер безмежно цікаво – що із цим усім робити?
– Ми можемо битися! – запально вигукнув герцог. – Їм не здолати усю королівську армію!
– Ну… столицю ми, звісно, відстоїмо. Цього разу. Але повноцінну громадянську війну ми зараз не потягнемо. Вона знесилить країну, і тоді темні – або заокеанські сусіди, які вже давно гострять зуби на наші прибережні регіони – візьмуть нас тепленькими.
– Які є варіанти, Ваша Величносте? – похмуро запитав Оранський.
– Варіантів небагато, герцогу. Але… – король зробив довгу, воістину драматичну паузу, перш ніж продовжити. – Вони вимагають голову того, хто стоїть за нападом на метресу Аурелію. Того, хто все спланував. Якщо ми виконаємо цю вимогу – уникнемо війни і кровопролиття.

Оранський, збліднувши з лиця, піднявся з місця.

– Ваша Величносте! Чи правильно я розумію, що ви пропонуєте мені…
– Ми пропонуємо вам стати мучеником, любий герцогу, – тихо відповів король. – Придворні літописці зафіксують ці події, як належить – себто так, як скажемо їм ми. В історію ви ввійдете, як герой, що намагався будь-що знайти шлях подолати Зло – навіть коли власна країна підписала із тим Злом мирний договір. Ми ж, натомість, у цій історії лишимось кривавим тираном, який зруйнував усі плани героя та віддав його на поталу натовпу.

Він ляснув долонею по столу.

– Ну, або будемо воювати! Що оберете, Ваша Світлосте? Ми вас не примушуємо… хоча й могли б.
– Задля блага держави, – тремтячим голосом промовив блідий, як смерть, герцог, – я готовий. Навіть на це.
– Ми вас почули. Варта!

Кілька воїнів палацової охорони увійшли до приміщення.

– Герцог Оранський звинувачується у змові проти корони та спробі зриву мирних домовленостей. Заарештувати його, негайно!

Коли варта вивела Оранського геть, правитель звернувся до мага, що досі перебував у ролі мовчазного слухача.

– А ви – знайдіть спосіб вилікувати Аурелію. Так ми обернемо ситуацію собі на користь.
– Але ж Ваша Величносте! – у розпачі вигукнув Ефсебіус. – Я ж вам вже казав – проти отрути полярної гадюки не існує антидоту!
– То створіть його, – з натиском промовив король. – Чи ви дарма очолюєте Раду Магів? Якщо так, то ця посада може дуже швидко стати вакантною…