Смарагдова несподіванка

Загін рухався лісовою просікою. Роллінгпіс – на чолі. Пролісок – поруч, з незмінною лютнею за плечима.

Лютня була все та ж, стара й пошарпана, як і одяг мандрівного барда. Він міг би вже давно змінити його на щось пристойніше – але, цитуючи його ж самого, “образ не можна втрачати”.

Зате, принаймні, від’ївся й привів себе до ладу. Став виглядати вже не якимось там волоцюгою… а волоцюгою, який стежить за собою.

Втім, за це б йому ніхто й слова не сказав – адже саме завдяки Проліску справа мала успіх. Точніше – завдяки складеній ним баладі про великого героя, що вже відійшов був від справ, але, втративши своє кохання через підступи прислужників Темряви, був змушений знов дістати зі скрині припалі пилом меч та обладунки.

На зауваження Роллінгпіса, що він, взагалі-то, ще нічого остаточно не втратив (бо Аурелія ще жива), музикант лиш цитьнув на нього й відповів, що це художнє перебільшення – задля більшого трагізму й заради досягнення кращого ефекту.

Ефект був.

Кілька авантюристів приєднались до них. Потім – ще з півтора десятки. Потім ще. Хтось проникся ідеєю благородної помсти, когось вела не  настільки благородна, та подекуди практична ідея наживи. До ватаги долучились навіть кілька серйозних бойових магів, а в одному з великих прикордонних міст – ціла злагоджена команда шукачів пригод на чолі з відомим мечником найвищого, платинового рангу.

Загін зростав, по мірі наближення до Темних Земель помалу перетворюючись на подобу маленької армії.

Лишалось всього-то нічого – перейти кордон. Перемир’я ж бо було укладене, й з темними вже офіційно ніхто не воював.

Питання вирішилось на диво просто. Роллінгпіс поставив командира прикордонної застави перед вибором: “або буде по-хорошому, або по-нашому”. Командир обрав “по-хорошому”, і ватага месників перетнула Стіну.

Застави темних та гоблінські поселення палали одне за одним. Усі спроби чинити опір були марними – сили були нерівні, а велике військо ворог не спромігся швидко зібрати.

Попереду було невелике містечко, яке планувалось узяти приступом з наскоку. І далі – дорога на Смертоград відкрита. Ну а що? Мститись – то вже з розмахом.

Кінь підтюпцем тупотів лісовою стежиною, і в такт його кроку погано підігнані обладунки раз у раз дзенькали. Роллінгпіс так і не змінив їх на щось краще.

Розвідники на флангах пильно стежили за узліссям – і все-таки не вгледіли. Втім – той, хто стояв у затінку від розкидистого вікового дерева, сильно й не ховався. Спочатку почувся спів.

– Світанком біля моря, мрійним промінням сонця, аll up to you, аll up to you…

Пісня була невідома нікому з присутніх – але цікава. Голос, правда, був гиденький – ледь зачувши його, бажання викликати Едіка ставало нестримним та всеохоплюючим.

– Стій! – Роллінгпіс натягнув повід. Загін спинився.

З-за дерева вийшов гоблін – і це точно був не звичайний зеленошкірий: за своє життя Роллінгпісу довелось перебачити їх не те щоб багато, та трохи довелося.

Він був старим. Можливо, найстарішим у світі представником свого народу. Йдучи, він якось дивно хитався – так зазвичай веде себе людина, що перегрілась на сонці. Обвішаний дивними амулетами, на макітрі головний убір з пір’я – але це якраз виглядало нормально, як для гобліна.

Одяг… Про одяг можна було сказати багато й водночас – нічого. Зображена на ньому суміш химерних символів, здавалося б, не належала цьому світу.

Та все перераховане й вполовину не так вражало, як його очі. Дивлячись у них, декому з безстрашних авантюристів раптом захотілось знову стати маленькими й повернутись до мамці під ковдру.

– Шо ви, пацики на моциках, з повним баком бензика? – з єхидним прищуром запитав він. –  Йдете бороти Зло – в ім’я Юрія Хмельницького та Конана з Кіммерії, який колись освоював для нас безкраї простори Криму? Але принцеса не в тому замку, Маріо!
– Це ще що за звихнутий старпер? – процідив Роллінгпіс, кладучи руку на ефес меча. Решта бійців і собі узялись до зброї.
– Я чув про нього лиш в легендах, – стиха мовив Пролісок, під’їхавши ближче, – але, здається, нас вшанував своєю присутністю сам Великий Шаман.
– Ну то зараз цей Великий Шаман стане трохи меншим, – герой потягнув лезо з піхов. – Рівно на голову!
– Гей-гей, а ну чекай-но за шаблю хапатись, козаче! – несхвально мовив старий. – І твій друг, до речі, правду каже. Розумний він в тебе. Хоч і брехливий трохи, як усі оті ваші… мінезінгери.
– Агов! – образився бард, та дід вже його не слухав.
– От скажи, навіщо ти тут? – промовив він, звертаючись до Роллінгпіса.
– Я тут в ім’я помсти, – похмуро відповів той. – Твої одноплемінники…
– Це було риторичне питання, – нечемно перервав його шаман. – Мені відомо, чому ти тут, і про історію з твоєю дружиною – теж. Духи розповіли… Вони ще ті балакуни, часом навіть занадто, ага. От тільки… – зіщуливши одне око, іншим він пильно поглянув на авантюриста, – з чого ти взяв, що це були ми? Які ваші докази, інспекторе?
– Не знаю, хто такий “інспектор” і що за дурню ти взагалі несеш, – поморщився Роллінгпіс, – та нападники були зелені, гидкі й пронозливі. Прямо як ось ти! Тож маю зустрічне питання – які докази, що це були не твої родичі?
– Елементарно, Ватсон! – шаман клацнув пальцями. – Гей, срань миршава, а ну до мене!

З лісу вийшло ще двоє гоблінів. Цього разу – абсолютно пересічних на вигляд. Дрібні, злегка дурнуваті… й дуже перелякані.

– Велика Шамана кликати, і наша прийти, – тремтячим голосом промовив один. – Що твоя хотіти?
– Чуєш, як вони балакають? – поцікавився Великий Шаман.
– Та не глухий, – крижаним тоном промовив Роллінгпіс. – І що з того?
– А тепер згадай, як розмовляли ті, хто напав на твою жінку.
– Ну… нормально вони розмовляли, – впевненості в голосі Роллінгпіса поменшало, та просто так здаватись він не планував. – То й що? Може, вони спеціально навчені були.
– “Спеціально нааавчені”, – передражнив його шаман. – Тобі десь, мабуть, сильно мечем по макітрі дали. Піди якось до бібліотеки у тій вашій столиці, там є така хрінь з папером і літерами – книжка зветься. А конкретно ця книжка зветься “Історія гоблінських племен”. Ото й почитай там, як всякі ваші місіонери пробували навчити мій народ звичної для них мови, і що з того вийшло.
– Але ж ти говориш нормаль… – Роллінгпіс осікся, втямивши, яку дурню щойно зморозив. Його обличчя різко спохмурніло. – Чекай. Це ж що виходить, що…
– Виходить, що тебе надурили, хлопче! – поблажливо мовив старий. – Як Ірвін надурив Джоша Кірбі*. Або Юля Віктора Андрійовича, це вже який варіант тобі більш до вподоби… Ваш король – ну або хтось з його оточення – вирішив загребти жар чужими руками. А ти й повівся, дурбецало! Як казав один мудрий чоловік – не туди воюєш! – він розвернувся. – Все, я пішов, в мене там ще Тотал Вар до кінця не пройдений. Дрібнота, за мною! – і рушив до лісу, абсолютно не переймаючись, що йому в спину може прилетіти стріла чи закляття.