24

Коли за вікном остаточно розчинився шум екіпажу Рейвенклафа, у домі Блеків запанувала така тиша, ніби всі присутні одночасно згадали, що взагалі-то працюють із мертвими, а не грають у міських детективів.

Я повільно опустилася в крісло.

— Ну й сімейка.

Чантер стояв біля вікна, дивлячись услід екіпажу, що віддалявся. Тіні навколо нього нарешті розсіялися, і зараз він виглядав просто смертельно втомленою людиною, а не тим моторошним некромантом, який кілька хвилин тому змусив дорослого чоловіка ледь не тремтіти від страху.

Альфредо обережно кашлянув.

— То ми викликаємо варту?

— Ні.

Я повільно підняла голову.

— Тобто ми зараз офіційно вдаємо, що нічого не сталося?

— Бо нічого й не сталося, — втомлено відповів Чантер. — З юридичного погляду це нещасний випадок.

— А з морального — ні.

— Мораль рідко цікавить закони.

Ось тут він точно мав рацію. На жаль, таке трапляється в кожному світі.

— Йой лишенько... Вона збиралася його вбити, він збирався покинути її за день до весілля, слуга випадково поміняв келихи, а тепер ми всі дружно вдаємо, що дівчина раптово померла від серцевого нападу. Це все жахливо й несправедливо!

Чантер подивився на мене довгим поглядом.

— Ласкаво просимо в доросле життя.

— Чантере, — тут мені раптом стало цікаво, а раптом йому вже сто років, а я все ще звертаюся до нього на «ти». — А скільки тобі років?

Судячи з його спантеличеного погляду, я поставила його в глухий кут. І відповідати він, схоже, не збирався. Зате мене одразу виручив Альфредо:

— Майстрові скоро виповниться тридцять! А ще перед від'їздом Рейвенклаф підписав контракти! За себе і за родину нареченої!

Скелет гордо потряс папкою.

— Повне обслуговування обох родів терміном на десять років! Поховання, поминальні церемонії, догляд за родинними могилами та щорічні пам'ятні ритуали.

Я повільно випросталася.

— Тобто поки ми тут морально страждали, а Чантер запускав ту чорну хмарку...

— Я оформлював документи, — з гідністю завершив Альфредо.

Чантер прикрив обличчя рукою.

— Альфредо.

— Що? Він же сам запропонував!

— Він відкуповувався!

— А я що сказав? Контракти ж підписані добровільно.

Я втупилася в скелета майже із захопленням.

Найкращий!

Ні, серйозно. Цей дім тримався явно не на давній магії. А на Альфредо та його здатності оформлювати угоди в будь-якій незрозумілій ситуації.

— Ти страшна людина, — повідомила я.

— Дякую.

— Він скелет, Маріє, — втомлено поправив Чантер.

— Це не змінює суті!

Я скоса глянула на Чантера. Він усе ще виглядав похмурим, мов грозова хмара.

— Про що думаєш?

— Про те, що мені доведеться писати офіційний звіт без половини правди.

— А ще?

Він трохи помовчав.

— Про те, що ваша реакція, Маріє, була надто емоційною для людини, яка взагалі не знала загиблу.

Я фиркнула.

— Просто я жінка.

— І?

— А ти не зрозумів? Вона ж до останнього сподівалася, що він передумає. Одягла весільну сукню не тому, що була божевільною. А тому, що намагалася втримати те, що вже розвалювалося.

— У магічних родинах кохання рідко має значення, — відповів некромант.

Я насупилася.

— У якому сенсі?

— Більшість шлюбів — договірні.

— Серйозно?!

— Особливо серед сильних родів.

Він сів навпроти й втомлено потер перенісся.

— Як би вам пояснити... Магія передається через кров. Що давніший рід, то уважніше родини ставляться до союзів. Іноді заручини укладають, коли дітям ще по п'ять-шість років.

Я витріщилася на нього.

— Це жахливо.

— Це традиція.

— Це якийсь кошмар. Справжнє середньовіччя!

— Для вас — можливо.

Я підібгала ноги під себе в кріслі.

— Зачекай. Але ж твій рід теж сильний?

Чантер одразу напружився.

— І? — невинно уточнила я. — Чому ти тоді не одружений?

Він миттєво відвів погляд.

— Це не ваша справа.

Альфредо раптом радісно клацнув щелепою:

— Взагалі-то леді Ланіарія була дуже...

— Альфредо.

Голос Чантера став крижаним. Скелет одразу замовк, але було вже пізно. Він змусив мене звернути увагу на ім'я.

Леді Ланіарія.

Лана.

Навіть ім'я гарне.

Я подивилася на Чантера. Некромант виглядав так, ніби волів би зараз знову мати справу з радою магів, повстанням мерців і десятком кузин одночасно.

— Вона була твоєю нареченою? — тихо запитала я, намагаючись не звертати уваги на те, що всередині мене оселилася якась неприємна голка.

Чантер дивився куди завгодно, тільки не на мене. І чомусь саме це сказало мені більше, ніж будь-яка відповідь.

Нарешті він дуже спокійно промовив:

— Ця тема закрита.

А потім підвівся й вийшов із кімнати. Просто взяв і пішов. Крижаний бовдур. Псих.

Я залишилася сидіти в кріслі, відчуваючи якесь абсолютно безглузде й неприємне печіння всередині. Бо з живими жінками ще можна конкурувати. А от із привидами минулого — майже ніколи.