22

До вечора дім Блеків остаточно перетворився не на ритуальне бюро, а на місце злочину. Ну, або на дуже погану театральну постановку, де всі учасники вдають, що сумують, поки один із них, можливо, убивця. І мені це от зовсім не подобалося.

— Отже. — Я ходила малою вітальнею колами, поки Чантер сидів у кріслі з тим самим виразом обличчя людини, яка вже сто разів пошкодувала, що взагалі дозволила мені брати участь у тому, що відбувається. — Давайте зберемо факти.

Альфредо тут же випростався з блокнотом і пером у руках.

— Факт перший! — урочисто оголосила я. — Наречена померла перед власним весіллям.

— Це ми помітили, — сухо відгукнувся Чантер.

— Факт другий: у нас є підозрілий келих.

— Можливо.

— Чантере, якщо ти ще раз скажеш «можливо», я тебе вкушу.

Він підняв брову:

— Це погроза?

— Це робоча комунікація.

Альфредо швидко щось записав у блокнот.

— Ти що робиш? — підозріло спитала я.

— Протоколюю методи ведення розслідування. «Я тебе вкушу». Усе, записано.

— Не треба.

Скелет слухняно закреслив рядок. Я знову почала ходити.

— Отже. Наречений нервував. На наречену майже не дивився. Померла вона раптово. Остання думка — «Червоне вино на килимі». У сукні заплутався уламок від розбитого келиха із залишковим магічним слідом.

— І темна смуга під нігтями, — додав Чантер.

— Так! Дякую. Бачиш? Це вже звучить як справжнє вбивство.

— Отруєння, — автоматично поправив він.

— Не заважай мені драматизувати!

Некромант важко потер перенісся.

— Маріє, ми не міська варта.

— Поки що ні.

— І не слідчі.

— Але якщо наречений справді намагається приховати вбивство?

— Тоді цим займеться рада магів.

Я різко зупинилася.

— А якщо не займеться? Якщо ніхто не вкаже, що стався злочин?

Тиша. Що й треба було довести. Бо навіть у моєму світі багаті красиві чоловіки з хорошими зв’язками якось напрочуд часто виявлялися «невинними». Особливо якщо поруч лежала мертва жінка, яку вже дуже зручно ні про що не можна спитати.

Я повернулася до Чантера:

— Ти можеш знову її почути?

Він одразу похмурнів.

— Це не працює на замовлення.

— Але іноді ж виходить.

— Іноді.

— А зараз?

Чантер помовчав, а потім дуже тихо промовив:

— Не в цьому випадку.

А потім додав:

— Але є ще дещо.

Ми з Альфредо одночасно втупилися в нього.

— Вона була зла.

Я моргнула.

— На нареченого?

— Ні.

Він насупився ще сильніше.

— Зла, розчарована. А ще перед смертю вона не боялася.

Ось тепер по спині справді побігли мурашки.

— Зачекай…

Я повільно випросталась.

— Люди ж зазвичай бояться, якщо розуміють, що їх отруїли? Бояться помирати?

— Так.

— А якщо не бояться, то це означає…

Альфредо ахнув першим:

— Вона знала про отруту!

Ми всі одночасно переглянулися. А потім я дуже повільно промовила:

— О ні.

Чантер уже зрозумів.

— Маріє.

— Вона сама збиралася когось отруїти!

Альфредо прикрив рота долонями:

— На репетиції весілля?!

— Та це ж класика!

— Що таке «класика»?

— Неважливо.

Я схопилася й знову почала ходити колами.

— Так, припустімо чисто теоретично. Наречена дізнається про зраду нареченого.

— Це поки що лише ваші фантазії.

— Чантере, я жінка. Ми таке відчуваємо!

— Це не аргумент.

— Це сильніше за аргумент. Це інтуїція!

Він волів промовчати. Правильне рішення.

— Отже! — продовжила я. — Вона злиться й вирішує отруїти нареченого. І на репетиції весілля робить це через вино. Бо святкову вечерю ще не готували, а келих за молодят підняти — привід точно був.

— Логічно, — несподівано погодився Альфредо.

— Дякую. І от далі відбувається щось дуже погане.

Чантер повільно промовив:

— Вони міняються келихами.

Я різко повернулася до нього.

— Ти теж так думаєш?

— Це б усе пояснило.

— Крім одного.

Він підняв погляд.

— Чого?

Я примружилась:

— Чому наречений зараз так нервує?

І ось тут Чантер теж замовк, замислившись. Бо якщо він невинний — тоді чому так хоче прискорити похорон? Чому майже не дивився на тіло? Чому виглядав не вбитим горем, а наляканим?

А потім мене осяяло. Ну, або я зробила дуже дивне припущення.

— Він знає.

— Що саме? — обережно спитав Альфредо.

— Що вона намагалася його вбити. І якщо хтось знайде отруту… Чантере, що тоді буде? Якщо така правда відкриється? — продовжила я.

— Репутація двох родів буде знищена. І його, і її, — спокійно закінчив Чантер.

— Тому він хоче все поховати якомога швидше.

Альфредо приголомшено прошепотів:

— Це жахливо романтично.

Ми з Чантером одночасно повернулися до нього:

— Де?!

Скелет знітився.

— Ну… трагічне кохання… отрута… весілля…

— Альфредо, ти перечитав поганих готичних романів.

— Можливо.

Я важко зітхнула й відкинулася на спинку крісла.

Прекрасно. Тобто в нас є мертва наречена — одна штука, живий наречений-зрадник, невдале вбивство, яке стало самогубством, і похорон, що відбудеться вже завтра.

А потім Чантер абсолютно спокійно добив:

— До речі, наречений повертається за годину.

Я повільно підняла голову.

— Навіщо?

— Хоче особисто проконтролювати підготовку тіла.

Чому? Мій внутрішній детектив уже схопився на ноги й почав волати тривожними сиренами. Бо людина, яка дуже хоче якнайшвидше кремувати… тобто поховати тіло з можливою отрутою — це завжди поганий знак!

Я повільно усміхнулася.

— Чантере.

— Ні.

— Але ти навіть не знаєш, що я скажу.

— Знаю.