21

Я повільно перевела погляд із сукні на Чантера.

— Так, зачекай.

Некромант уже попрямував по якісь свої інструменти.

— Чантере.

— Маріє, не зараз.

— Ні, вже зараз! Бо або в нас тут дуже дивна метафора, або хтось вирішив влаштувати репетицію весілля з биттям пляшок із винного погреба!

Альфредо раптом нервово клацнув щелепою:

— Взагалі, якщо пані справді думала саме про вино…

— То воно має бути десь поруч, — закінчила я.

Чантер нарешті повернувся до нас.

— Це нічого не доводить і нічого не пояснює, — сухо промовив він. — Люди перед смертю думають про дивні речі.

— Ага. Особливо дівчата у весільних сукнях. Ти ж сам сказав, що вловлюєш емоції, і вигляд у тебе був зовсім не трагічно-романтичний.

Я схрестила руки на грудях.

— І взагалі, якщо чесно, «серце» звучить підозріло.

Чантер насупився:

— Чому?

— Бо це улюблене пояснення всіх родичів-убивць у фільмах, коли хтось раптово помирає за загадкових обставин.

— Маріє, життя — не детективний роман.

Альфредо тихенько підняв руку:

— Якщо що, я теж думаю, що це підозріло.

Чантер важко потер шию з таким похмурим виглядом, ніби вже уявляв, як повільно душить мене й Альфредо.

— Гаразд. Я почув ваші сумніви. Але спершу — огляд.

І от тут я зрозуміла, що роблю помилку. Бо нормальні люди не залишаються дивитися розтин!

Але, по-перше, мені було цікаво. А по-друге, Чантер явно не збирався нічого пояснювати потім. А по-третє…

Ну, серйозно. Після потрапляння в інший світ, проявів магії, ради з вампірами, балакучого й дуже талановитого скелета мій поріг психологічної травматизації лишився далеко позаду, пройдений ще в перший день.

Тож за кілька хвилин я стояла в секційній і дуже намагалася виглядати професійно, а не як людина, яка от-от знепритомніє. Ну, у нас же всі студенти медичних через таке проходять?

Ой, мені ще згадалася історія моєї подруги Ольги, яка якось не встигала закінчити завдання з опису людської голови на кафедрі й узяла об’єкт опису — тобто заспиртовану голову — із собою в гуртожиток. На жаль, київські дороги й стара маршрутка зробили свою підступну справу. У якийсь момент машина підскочила на вибоїні, сумка з головою випала в Ольги з рук, і голова просто покотилася до ніг пасажирів. А дописувати реферат їй довелося вже у найближчому відділку поліції.

Так, щось я відволіклася.

Евелін лежала на кам’яному столі така нерухома й красива, ніби просто спала. Біла сукня акуратно розправлена. Світле волосся вкладене в зачіску. І від цієї досконалості ставало моторошно.

Чантер тим часом уже працював. Він обережно провів пальцями вздовж шиї дівчини.

— Слідів удушення немає, — зазначив маг.

— Дуже оптимістично.

Він кинув на мене короткий погляд. Потім несподівано тихо промовив:

— Серце справді зупинилося різко.

— Але?

— Але тіло надто розслаблене й чисте.

Я кліпнула.

— Це зараз прозвучало жахливо.

— Для раптової смерті.

Він обережно підняв руку дівчини — і завмер. Я помітила це миттєво.

— Чантере, що там таке? Не мовчи!

Він вказав мені на тонку темну смужку біля основи нігтя.

— Це погано?

— Можливо.

— «Можливо» — це у вас, некромантів, означає «дуже погано»?

— Це у нас означає «не робіть висновків завчасно».

Альфредо тим часом уже вовтузився в складках весільної сукні.

— Майстре…

— Що?

Альфредо витягнув зі складок сукні уламок келиха, що зачепився за тканину. Невеликий скол самого краю прозорого кришталю з обідком із візерунка золотих гілок. На ньому застигла темно-червона крапля вина.

— О.

Ми всі троє втупилися в уламок. Я першою порушила тишу:

— Ну все. Ми офіційно в детективі.

Чантер повільно забрав шматочок скла, підніс до світла — і вираз його обличчя став іще похмурішим.

— Тут залишковий магічний слід.

У мене по спині побігли сироти.

— Отрута?

— Можливо.

— Знову «можливо»!

— Бо я не артефактор і не алхімік.

Я примружилася:

— Але ти вже думаєш, що її вбили.

Чантер довго мовчав, а потім дуже тихо сказав:

— Ні.

— Тоді я взагалі нічого не розумію.

Він поклав уламок на стіл. І виглядав не роздратованим, а стурбованим.

— Я не бачу на її тілі синців чи чогось подібного. Думаю, вона випила це добровільно.

Усередині мене неприємно кольнуло.

— Зачекай.

Я раптом згадала дивний вираз обличчя нареченого. Те, що підсвідомо здалося мені неправильним. На його обличчі майже не було горя — радше нервозність.

— Її наречений… він майже не дивився на неї.

Альфредо ахнув:

— Думаєте, у нього була коханка?!

Я різко повернулася до нього:

— Альфредо, звідки така конкретика?

Скелет зніяковів.

— Я читав романи.

— Боже. Хто взагалі дає скелету любовні романи?

— Пані Елеонора дозволяла мені користуватися її особистою бібліотекою.

Чантер прикрив очі.

— Прекрасно. Маріє, я стільки всього не знав про свого помічника, поки ви тут не з’явилися.

— Чантере, у вашому небажанні помічати людей навколо, якщо вони не лежать трупами на вашому столі, винна точно не я! — висловила я йому все, що думала про ці дурні звинувачення, і демонстративно обернулася до Евелін.

Молода, красива наречена, останньою думкою якої було: «Червоне вино на килимі».

Ні. Тут щось було дуже неправильне.