20

Коли шум екіпажа Ради остаточно розчинився десь за поворотом дороги, у домі Блеків запанував такий спокій, ніби сам маєток нарешті вирішив перестати чекати власної страти.

Кілька секунд ніхто з нас, що проводив своїх можливих катів, не рухався. Потім Альфредо сів просто на сходинку. Точніше, драматично розсипався на неї кістками.

— У мене зараз тріщини від нервів підуть… — простогнав він.

Я повільно сповзла в найближче крісло й втупилася в стелю.

— Ну? — обережно спитала я. — Ми живі?

Чантер стояв біля вікна, проводжаючи поглядом екіпаж ради, що зникав удалині. Потім дуже повільно зняв рукавички.

— Пів року. Вони дали нам пів року.

Натягнута струна всередині мене луснула майже з реальним звуком.

Пів року! Не тиждень чи місяць. Не «а ну збирайте речі й швиденько вимітайтеся геть, звільняючи місце радісній Гертруді». А цілих пів року!

Я різко випросталася:

— Пів року?! Та це ж майже вічність!

Чантер подивився на мене зі своїм фірмовим вишкіром людини, яка останні років десять спілкується виключно з не дуже рухливими мерцями.

— Для живих людей — ні.

— Та годі тобі, не псуй момент! За цей час у нас у світі виростали мегакорпорації, підіймалися зі дна фірми, а стартапів зароджувалося — ти б тільки знав скільки!

Альфредо радісно клацнув щелепою:

— Ми перемогли!

— Ні, — сухо поправив Чантер. — Нас поки не закрили.

— Це і є перемога малого бізнесу! — впевнено заявила я.

Некромант несподівано прикрив очі долонею. І тихо… дуже тихо хмикнув.

Ого. Так, а це що зараз було? Сміх? Справжній? Божечки-кошечки, та в нас тут історичні події відбуваються!

Але насолодитися моментом мені не дали, бо у двері знову постукали. Ми всі троє одночасно завмерли. А потім синхронно переглянулися з однаковим виразом: «Тільки б це була не рада, що повернулася повідомити, що вони забули про ще якусь умову».

Альфредо пішов відчиняти з таким виглядом, ніби йшов на власну страту. За секунду з коридору долинуло:

— Ем… майстре?

І щось у його голосі мені не сподобалося. Ми з Чантером одночасно вийшли в хол. Біля входу стояли двоє чоловіків у дорогих темних костюмах. І між ними — закриті ноші. Один із чоловіків нервово стискав капелюха в руках.

— Перепрошую за пізній візит, майстре Блек, але нам рекомендували ваше бюро. До того ж воно було найближче.

Я відчула, як Чантер поруч миттєво зібрався. Його втома зникла, і переді мною знову стояв господар ритуального дому.

— Хто помер? — спокійно запитав він.

Чоловік ковтнув.

— Моя наречена. Весілля мало бути завтра.

…О ні.

Ні-ні-ні.

Тільки не трагічне кохання! Мій емоційний внутрішній сценарист уже почав ридати десь у кутку свідомості, формуючи сюжетний поворот і створюючи образ того, як зараз, мабуть, почувається наречений.

Чоловік продовжив хрипко:

— Пані Евелін стало зле просто під час вечері. Лікар сказав, що, найімовірніше, серце.

Чантер коротко кивнув:

— Ми підготуємо тіло.

Я обережно підійшла ближче, поки слуги заносили ноші всередину. Накинута зверху тканина трохи зсунулася, відкривши обличчя загиблої.

І в мене перехопило подих. Вона була зовсім молодою й мала крихку, порцелянову красу. Світле волосся обрамляло бліде обличчя, а біла весільна сукня особливо яскраво виділялася під траурним покривалом.

Боже мій. У мене всередині щось болісно стиснулося.

— Вона хотіла вінчатися в ній, — тихо сказав чоловік. — Її мати наполягла, щоб… щоб сукню не знімали.

Я озирнулася на Чантера. І вперше за весь час знайомства побачила, як його обличчя по-справжньому потемніло.

На ньому була не звична холодність, а щось інше. Похмуре, темне, важке. Він обережно торкнувся руки померлої й завмер. У кімнаті раптом стало тихо-тихо. Навіть Альфредо завмер.

Кілька секунд Чантер мовчав, а потім попросив помічника підготувати секційну.

— Підготуйте секційну.

Альфредо супроводив слуг із ношами, а потім повернувся, щоб провести чоловіків і взяти в них адресу, куди надсилати рахунок.

Я дочекалася, поки двері зачиняться, і одразу кинулася до некроманта:

— Що вона сказала?

Він явно не хотів відповідати. Але я вже бачила: його щось зачепило. А отже, почув він явно щось важливе.

Кілька секунд Чантер мовчав, знову перевіряючи мене на довіру. Чесно, мене це зачепило! Я не базікало, щоб усе розповідати відвідувачам, та й узагалі — кому й навіщо мені розбалакувати секрети в цьому світі?

Тож я дивилася на Чантера з голодним очікуванням крокодила, поки він нарешті промовив:

— «Червоне вино на килимі».

Я завмерла. Що?

— Це були її останні слова?

— Остання думка.

Я повільно притиснула долоню до грудей.

Божекчи. Мабуть, вона думала про вечір, про свято, про кохання. Про щось красиве й трагічне. Моє серце вже обливалося романтичними стражданнями, а мозок витягував на поверхню всі передивлені серіали й мультфільми про наречених-трупів.

— Вона ж його кохала…

Чантер чомусь подивився на мене дуже дивно.

— Не впевнений.

— Але ж там було весілля! Сукня!

— Маріє.

— Ну, що «Маріє»?! Це жахливо! Вона померла просто перед весіллям! Ти зобов’язаний передати нареченому її останні слова!

— Навіщо?

— Бо це трагічно й романтично!

— «Червоне вино на килимі» — не романтично.

— Ти просто не вмієш бачити метафори.

— А ви надто любите їх вигадувати.

Я вже обурено відкрила рота, коли Альфредо несподівано задумливо промовив:

— Взагалі-то це дуже дивна фраза.

— От! — переможно тицьнула я в нього пальцем. — Навіть Альфредо зрозумів, що це символізм!

Скелет скоса глянув на мене:

— Ні. Я про те, що сукня на ній біла й на ній немає слідів вина. До того ж, навіщо вона вдягла сукню за день до весілля?