18

Чантер повільно видихнув так, ніби подумки вже вибирав собі місце в родинному склепі.

— Чи можемо перейти до мети вашого візиту?

— Які ми напружені, — протягнула Вельда. — А я ж іще навіть не почала ставити незручні запитання.

— Це були зручні запитання?! — не витримала я.

Вампір тихо засміявся. І, чорт забирай, навіть сміх у нього був якийсь практично аристократично-зловісний.

Тим часом чорноокий маг уже перегортав папери на столі.

— Шість нових контрактів за три дні, — спокійно промовив він. — Вражаюче зростання.

Я миттєво пожвавилася:

— Узагалі-то вже вісім. Ще два листи прийшли зранку.

Чантер уп’явся в мене поглядом. Здається, йому дуже хотілося, щоб я перестала розмовляти з Радою так, ніби це інвестори стартапу.

Мідноволоса тим часом уже ходила залою, торкаючись ламп, свічників і рун на стінах. Що вона там шукає? Може, павутиння й павуків теж не можна тримати в історично значущому місці?

До того ж я на всі сто відсотків впевнена, що хтось із цих панів отримав хабар від Гертруди. Не могла ж вона все пустити на самоплив?

— Магістр Ровена відповідає за безпеку артефактів і відповідність приміщень ритуальним стандартам, — сухо пояснив Чантер, помітивши мій підозрілий погляд.

— І санітарним, — не підводячи голови, додала мідноволоса.

Я моргнула. Мені точно не почулося?

— У вас є санітарні норми для кладовищ?

Жінка різко підняла на мене очі:

— Авжеж. Ви б здивувалися, скільки ідіотів намагаються зберігати алхімічні реагенти поруч із тілами.

…Гаразд. Справедливо. Щось таке про виділення аміаку й загрозу вибухів я колись чула краєм вуха. Фізика тут явно схожа на мій світ, якщо не думати про магію, перевертнів чи… Так, краще поки про це не думати!

Тим часом чорноокий маг підвівся з-за столу. Моторошний тип. Худий, високий і настільки лякаюче спокійний, що мені одразу захотілося зізнатися в усіх гріхах, починаючи з украденої в школі шоколадки в сусідньому магазині.

— Перевіримо магічний фон.

Він простягнув руку — і повітря в залі раптом ледь помітно здригнулося. По стінах ковзнули темні нитки світла, схожі на дим. У мене по спині пробігли мурашки.

Ой. Справжня магія.

Не «бабуся Чантера підняла труп», яку я якось підсвідомо віднесла до чогось казкового, попри вже звичного мені Альфредо. І не здібності медіума самого Чантера, які сприймалися мною як кіношна подія на кшталт романтичного «Привида». А саме страшна, давня-жахлива-незрозуміла магія. Бр-р-р.

Чорні очі мага повільно ковзнули по стелі.

— Слідів нестабільних ритуалів немає.

Чантер ледь помітно розслабився. Ага. Тобто були шанси, що є. Прекрасно.

— Залишковий фон високий, — продовжив маг. — Але для некрополя такого рівня це допустимо.

— Авжеж, допустимо, — пробурмотів Чантер.

— А от південне крило просіло.

Некромант насупився:

— Після весняного сплеску.

— Контур укріплювали?

— Так.

Вони продовжили говорити своєю магічною мовою людей, які явно здатні випадково відкрити вхід у пекло між сніданком і обідом.

Я вирішила туди не лізти.

Вампір же кудись уже зник. Його повернення я помітила лише тоді, коли він буквально безшумно виник біля бічних сходів, що вели до підземних склепів уже на самому кладовищі. Про них мені вже розповідав Альфредо, але мої ноги разом з очима так і не дійшли подивитися.

— Перепрошую, — чемно промовив він, — де знаходяться нижні усипальниці?

— Я покажу, — одразу сказав Чантер.

— О! Я з вами!

Усі одночасно подивилися на мене.

— Ні, — миттєво відповів Чантер.

— Чому?

— Тому що там склепи.

— І?

Вампір несподівано усміхнувся:

— Боюся, майстер Блек побоюється, що ви почнете переставляти труни заради «покращення атмосфери».

Я обурено ахнула:

— Я не настільки жахлива!

Вампір усе ж дозволив собі усміхнутися ширше:

— Я лише перевіряю якість усипальниць. Відсутність щілин, рівень вологості, джерела освітлення. Наявність стримувальних рун.

Я повільно моргнула. А потім до мене дійшло.

— Зачекайте.

Я примружилася.

— Ви хочете сказати, що вампіри можуть орендувати склепи?

— Деякі давні родини віддають перевагу спокою на кілька років поза родинними територіями на нейтральних землях для відновлення ментального здоров’я.

Я втупилася в нього вже зовсім новим поглядом.

Тобто… я ж правильно його зрозуміла? Їм потрібні елітні труни в межах міста на певний час? Мій внутрішній маркетолог прокинувся, сів і застукав лапками, набираючи текст оголошень на уявному ноутбуці.

Чантер помітив вираз мого обличчя й миттєво зблід.

— Ні.

— Але ти навіть не знаєш, про що я подумала!

— Знаю.

Я повільно розпливлася в усмішці.

— «Преміальні усипальниці з гарантованим захистом від сонячного світла». «Повна світлонепроникність». «Комфортний денний сон майже в центрі Грейнора».

Тут я, звісно, перегнула. Проте вампір видав підозрілий звук, дуже схожий на стримуваний сміх.

Чантер прикрив очі рукою.

— Як мені це називати?

— Як, як. Нішевою нерухомістю!

— Маріє…

Але було пізно. Тому що вампір уже цілком серйозно промовив:

— Узагалі-то ідея спеціалізованих усипальниць справді може зацікавити деякі родини. Поговоримо про це після перевірки, а поки ж спершу треба підтвердити вашу «повну сонцеізоляцію».

Я різко повернулася до Чантера з переможним виразом обличчя.

А некромант подивився нагору так, ніби щиро сподівався, що його (або мене) просто зараз приб’є родинною стелею.