17

Із самого ранку вже ніхто не спав. Особисто мені хотілося накритися подушкою й не чути зайвого шуму, який сьогодні розбавляв тишу цього світу, що я вже встигла полюбити. А все тому, що Альфредо нервував так сильно, що стукіт його кісток розносився всім кладовищем із виразним: клац-клац-клац-клац.

— Альфредо, припини бряжчати, — не витримала я, намагаючись одночасно допити каву й розібрати папери на столі.

— Я не бряжчу! — Обурився скелет.

КЛАЦ.

— Ти буквально звучиш як мішок, у який напхали дерев’яні ложки й відправили в подорож тряскучим возом.

— Це хвилювання!

— Це акустичний тероризм.

Чантер, який сидів навпроти за столом із чорним гросбухом, навіть не підняв голови:

— Альфредо, заспокійливе зілля лежить у правій шафі. Якщо ви не припините нервувати, у вас є шанс його випити й заспокоїтися назавжди.

Я вже збиралася вставити свої п’ять копійок, як у двері голосно постукали. Альфредо сіпнувся так різко, що в нього ледь не відвалилася кисть.

— Пошта!

Він помчав до входу й повернувся з трьома листами.

Через деякий час знову пролунав стукіт, після якого почався якийсь справжній поштовий апокаліпсис. А до полудня на столі вже лежав цілий стос конвертів.

Я дивилася на них із захватом людини, яка вперше побачила результати успішної рекламної кампанії.

— Так… — Я розпечатала чергового листа. — «Родина Ротвейн зацікавлена у придбанні розширеної сімейної ділянки…»

— Ще одні? — тихо перепитав Чантер.

— Ще одні!

— Це вже шості.

— Я ЗНАЮ!

Альфредо радісно заплескав у долоні:

— А ще три родини питали про знижку «два місця за ціною одного»!

Чантер повільно закрив обличчя рукою.

— Боги…

— Не боги, — гордо поправила я. — А маркетинг!

Перед некромантом уже лежали списки дат, імена родин і попередні домовленості. І виглядав він зараз так, ніби його звична картина світу щойно розбилася об мою непохитну підприємницьку одержимість.

— Ви розумієте, — повільно промовив він, перегортаючи записи, — що я вперше за кілька років розписую церемонії наперед на роки?

Я вдоволено відпила кави.

— Ласкаво просимо у стабільний бізнес.

У двері знову постукали. Цього разу стукіт здавався гучнішим, твердішим і якимось офіційнішим.

— Рада, — прошепотів Альфредо.

Чантер миттєво зібрався, знову натягнувши на себе зовнішність незворушного мага, яку трохи розгубив, поки записував у гросбух усі ці замовлення.

Буквально за секунду переді мною знову сидів глава роду Блек. Холодний, як айсберг. І з таким самим темним донцем.

— Альфредо, відчини.

І ось тут я зрозуміла одну дуже важливу річ. За всіма цими похоронами, рекламними кампаніями й відвідувачами, які загалом були людьми, я якось зовсім забула, що це взагалі-то не мій світ. А нові гості одразу ж нагадали мені про це.

Першою до будинку увійшла висока жінка в темно-фіолетовій сукні, з довгою косою сивого волосся, укладеною короною на голові, і очима такого насиченого бурштинового кольору, що вони буквально світилися.

Класична відьма, як я собі уявляла!

Слідом увійшов чоловік в ідеально чорному пальті. Надто блідий. Надто красивий. І надто ікластий! Останнє я зрозуміла після його надто широкої усмішки. Брр-р, ніколи не була прихильницею «Сутінків». Точно вампір. Марі, головне — не витріщайся на ікла!

За ним зайшов величезний темноволосий чоловік із такими здоровенними руками й важким поглядом, ніби здатен голими руками задушити ведмедя. Він хто? Може, перевертень? ПЕРЕВЕРТЕНЬ!

Я раптом гостро усвідомила, що перебуваю серед істот, про яких раніше читала тільки в книжках.

А потім увійшов четвертий, і я ледь не вдавилася повітрям, яке необережно втягнула у свої легені. Це був чоловік із абсолютно чорними очима. Не «темними». А чорними! Буквально! Без білків і райдужки.

— Чорний маг, — пошепки пояснив Альфредо.

— Щось я так і подумала…

Останньою зайшла невисока жінка з коротким мідним волоссям із сивиною й купою дивних металевих браслетів на руках.

Я повільно випросталась, намагаючись виглядати гідно, а не як людина, яка п’ять секунд тому подумки верещала: «Вампір!»

Відьма, що зайшла першою, раптом зупинилася й втупилася просто на мене, а потім перевела погляд на Чантера. І її обличчя трохи пожвавішало.

— О.

Це «о» прозвучало дуже багатозначно. Наче на мене вже натягли фату, вдягли в чорне й поклали в двомісну труну до Чантера.

— То ось чому в домі нарешті з’явилися нормальні штори.

Чантер зблід.

— Магістре Вельдо…

— І живі квіти, — продовжила відьма з явним задоволенням. — І світло. І навіть запах не як у родинному склепі.

Я невинно усміхнулася. Вельда підійшла ближче.

— Дівчинко, ви тут недавно?

— Кілька днів.

— І ще не втекли?

— Поки що ні.

Вона перевела погляд на Чантера.

— Цікаво.

Некромант виглядав людиною, яка вже передчуває катастрофу. І, судячи з вдоволеної усмішки відьми, правильно передчуває.

— Мушу визнати, Блекі, — протягнула вона, — я вже багато років кажу, що цьому дому критично бракує жінки. Твоя бабуся була б щаслива.

Я ледь не вдавилася повітрям. Чантер, здається, теж.

— Магістре Вельдо…

— Що? — абсолютно невинно перепитала відьма. — Я лише зазначаю, що вперше за роки після смерті моєї подруги в цьому домі з’явився затишок. А то ви тут із Альфредо влаштували навіть не парубоцький барліг, а справжню парубоцьку могилу!

Перевертень хмикнув. Вампір із цікавістю подивився на мене. Чорноокий маг повільно промовив:

— Хто переставив ритуальні лампи? Так значно краще.

Я подумки розправила плечі. Але відьма ще не закінчила. Вона знову повернулася до Чантера.

— Утім… якщо подумати…

О ні. Я бачила цей погляд. Так дивилася моя мама щоразу, коли пропонувала познайомитися з черговим «пристойним хлопчиком», сином її подруги.