12

Екіпаж Альфредо поїхав приблизно за півгодини. Причому поїхав скелет із таким щасливим виглядом, ніби його відправили не до міста по сукні та газету, а щонайменше на королівський модний показ.

Я ж залишилася в будинку Блеків. Сама.

Ну… майже.

Бо Чантер теж десь був у домі. Але щойно Альфредо поїхав, некромант зник унизу, кинувши сухе:

— Нічого не чіпайте.

Це була стратегічна помилка. Тому що мій мозок миттєво вчепився за слово «нічого». А отже — у цьому домі є що досліджувати. І, чесно кажучи, цікавість вбивала мене значно швидше, ніж бажання кидатися рятувати родинний бізнес. І взагалі, мені ж треба краще знати клієнта й робоче місце? Правильно?

Тож приблизно за десять хвилин я вже обережно кралася коридором другого поверху. Житлового поверху, як виявилося.

Кімнати тут були величезні, тихі й трохи порожні. Наче я не в житловому будинку, а в музеї. Темні килими. Зачинені двері. Високі вікна. Книжкові шафи. Срібні свічники. Портрети Блеків із виразами облич «ми розчаровані ще до вашого народження».

Красиво… і страшенно самотньо.

Я зупинилася біля одного з портретів.

На ньому була жінка років шістдесяти в темній сукні з високим коміром і абсолютно неможливим поглядом людини, здатної одночасно воскресити мерця й морально знищити одним підняттям брови.

Підпис на рамі свідчив: «Елеонора Блек».

А-а-а. Бабуся.

Я мимоволі примружилась. От тепер я починала розуміти, в кого Чантер Блек такий крижаний. У цієї жінки був погляд людини, яка особисто сперечалася зі смертю — і перемогла. Двічі.

— Вона б вас схвалила.

Я верескнула й різко обернулася. Чантер стояв у кінці коридору з папкою в руках.

ГОСПОДИ.

Та що в нього за звичка матеріалізовуватися з темряви? Причому саме тоді, коли я про нього думаю.

— Ви взагалі спеціально ходите безшумно?!

— Це сімейне.

— Це насильство над моєю психікою, яка й так уже на останньому подиху!

Він проігнорував моє обурення й підійшов ближче.

— Бабуся любила людей, які порушують порядок.

Я кліпнула.

— Серйозно?

— Зазвичай потім вона перетворювала їхнє життя на випробування.

— А-а-а. Тоді так. Дуже схоже.

Здається… Здається, він ледь помітно хмикнув. Прогрес номер три. Я кивнула на портрет:

— А на вигляд вона жінка сувора.

— Це ще м’який опис.

— І створила Альфредо.

— Так.

— Просто взяла й підняла скелета?

Чантер несподівано затримав погляд на портреті бабусі трохи довше. І знову. Знову в його обличчі промайнуло щось людське. Щось схоже на тугу. Так, уже номер чотири! Божечки-кошечки, не дай боже на десятому відлунні емоції почати вважати його нормальною людиною!

Марі, не лізь у психотерапію некромантів. Собі коханій краще допоможи!

— Можна подивитися решту будинку? — обережно запитала я.

— Ви й так це робите.

— Це не відповідь. Я намагаюся бути ввічливою. Ну, чого вам варто просто нормально відповісти?

Він кілька секунд явно розмірковував, чи варто заборонити мені існувати далі. А потім усе-таки видавив:

— Перший поверх робочий. Не чіпайте артефакти.

— А якщо я випадково?

— Тоді, можливо, відкриєте ще один міжсвітовий портал.

— Зрозуміла. Нічого не чіпаємо.

— Марія.

— Нічого не чіпаємо руками.

Судячи з погляду, уточнення його зовсім не заспокоїло. Але все ж він провів мене вниз.

Перший поверх був не домом, а справжнісіньким ритуальним бюро. Приймальна з довгою стійкою й важкими кріслами. Темна вітальня для прощання та очікування. Велика поминальна зала зі свічками й високою стелею. Відспівувальна. Ритуальні кімнати. Ми вже години дві бродили залами, й все було спокійно! Дивовижно. Якщо що, буду водити його до портрета бабусі. Напевно, поруч з ним він згадує про гостинність та манери.

Й нарешті той самий холодний кабінет, секційна, з кам’яним столом-артефактом.

Я мимоволі сповільнила крок біля дверей. Саме тут усе почалося. Чантер помітив мій погляд.

— Не бійтеся. Без активного ритуалу артефакт безпечний.

— Дуже заспокоює слово «безпечний» поруч із міжсвітовою штукою для душ.

Він трохи насупився:

— Я досі не розумію, як вас взагалі притягнуло.

— Може, тому що вам точно був потрібен спеціаліст мого профілю?

Цього разу він точно хмикнув.

АГА. Я помітила!

Я вже відкрила рота, щоб відсвяткувати свою моральну перемогу, як надворі раптом почувся гуркіт коліс.

— МАЙСТРЕ! ЛЕДІ МАРІЄ!

Двері розчахнулися так різко, що всередину буквально влетів Альфредо.

З коробками, паперовими пакетами, газетами й абсолютно божевільним захватом.

— У нас будуть клієнти!

— Що?

— Майже клієнти! Але дуже перспективні!

Я засяяла:

— Що сталося?!

Альфредо драматично притиснув руки до грудей.

— Леді Маріє… ваш некролог справив фурор.

Ми з Чантером одночасно втупилися в нього.

— Що означає «фурор»? — обережно спитав некромант.

— У редакції його читали вголос!

Я ахнула.

— Дружина редактора плакала!

— О, БОЖЕ.

— А потім я пішов купувати вам сукню…

Чантер повільно заплющив очі.

— Уже боюся продовження.

— …і в салоні почув, як дві пані обговорюють смерть пані Арделії Морвейн!

Чантер різко подивився на нього:

— Морвейни?

— Саме так! Старий аристократичний рід! Дуже багаті! Дуже шановні! І абсолютно незадоволені церемоніями в конкурентів!

Я повільно розпливлася в усмішці.

О-о-о.

Оце вже було цікаво.

Альфредо захоплено продовжив:

— І тоді я зовсім випадково показав їм наші напрацювання!

— Альфредо… — небезпечно тихо вимовив Чантер.

— І вони спитали, хто написав такий прекрасний текст!

Я вже майже підстрибувала на місці.