11

Поки я знищувала вже радше обід, ніж сніданок, Альфредо сидів за невеликим столиком біля вікна й старанно переписував мій варіант некролога рівним каліграфічним почерком.

Причому переписував із таким натхненним обличчям… точніше черепом, ніби створював не оголошення про поминальну службу, а найвеличніший літературний твір століття.

Я ліниво жувала бутерброд і спостерігала за цим із почуттям глибокого професійного задоволення.

— «Коли згасає одна свічка…» — мрійливо повторив Альфредо. — Леді Маріє, це просто чудово. Я ледь не розплакався.

— Ти не можеш плакати.

— Це робить трагедію лише сильнішою.

Із коридору долинув сухий голос Чантера:

— Альфредо, екіпаж буде за двадцять хвилин.

— Уже закінчую, майстре!

Я визирнула з кімнати. Чантер стояв біля дверей у звичному чорному сюртуку й виглядав як людина, що змирилася з існуванням стихійного лиха у власному домі.

Тобто зі мною. І, чесно кажучи, це вже був прогрес.

— Ти справді відправиш це в газету? — уточнила я.

— Якщо вже Рада все одно вважатиме мене божевільним, — незворушно відповів він, — то хоча б не безініціативним. Можливо, настав час визнати, що своїми методами я не справляюся з проблемами, які навалилися. Може, у ваших силах буде щось змінити.

Я засяяла.

— Це майже комплімент моїй роботі!

— Не спокушайтеся.

Але кутик його рота все ж смикнувся.

Ага! Попався!

Альфредо акуратно склав аркуші й раптом пожвавився:

— О! І майстер уже видав вам платню!

Я вдавилася чаєм.

— ЩО?

Чантер явно пошкодував, що скелет узагалі вміє розмовляти.

— Це аванс.

— Мені заплатили?!

— Не перебільшуйте. Це мінімальна сума на необхідні витрати.

Я різко випросталася.

— Які саме необхідні витрати?

Некромант подивився на мої джинси так, ніби вони особисто образили весь його рід.

— Ваш зовнішній вигляд викликає суспільні питання.

Я обурено витріщилася на себе.

— Нормальні джинси! Нові.

— Для чоловіка такий вигляд, можливо, і нормальний.

— Ой, та годі.

— А леді не з’являються в товаристві в штанах.

— А якщо це зручно?

— Це не аргумент.

— Ще який аргумент!

Чантер повільно потер перенісся.

— Гертруда вже вирішила, що я привів додому коханку сумнівної репутації.

— СУМНІВНОЇ?!

— Ви були в пледі, і штани не було видно. Але якщо ви залишитеся саме так…

Довелося уточнити:

— Тобто плед ще й ситуацію врятував?

— Значно.

— Якийсь жах… що за дикий шовінізм!

Альфредо втішливо поплескав мене по плечу кістлявою рукою:

— Не хвилюйтеся, леді Маріє. Ми підберемо вам чудовий гардероб. Навіть якщо у вашому “дикому” світі так не заведено.

— “Ми”?!

— Я завжди мріяв когось стильно вдягати.

Я вже підозріло примружилася:

— Зажди. А що тут носять?

— Сукні, — одночасно відповіли вони.

— Ненавиджу вас обох.

— Із вашим кольором волосся вам пасуватимуть темні відтінки, — натхненно продовжив Альфредо. — Бордовий. Смарагдовий. Графітовий…

— Рожевий, — ляпнула я, аби просто вставити хоч щось у той нескінченний ряд пропозицій.

У кімнаті запала тиша. Чантер і Альфредо цього разу навіть сказали хором:

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Ви просто боїтеся яскравих кольорів! — Боже, що я несу? Я ж іще нещодавно була при тямі, щоб розуміти, що рудим рожевий не пасує.

— Тут дім спокою, а не бальна зала для дебютанток.

— І що? У депресії немає дрескоду.

Чантер явно подумки рахував до десяти. А потім поліз у внутрішню кишеню сюртука й поклав на стіл невеликий темний мішечок. Я підозріло подивилася на нього.

— Це гроші?

— Ні. Колекція декоративного каміння.

— Ого, ти здатен на сарказм! Яка несподіванка.

Я обережно розв’язала шнурок. Усередині лежали срібні монети. Справжні гроші іншого світу. У мене аж подих перехопило. Ось воно. Перше справжнє підтвердження того, що все це не сон. Я точно ніколи не змогла б вигадати монети, думаючи про фінанси. Цифровізація вже давно й міцно змінила мою підсвідомість, зробивши гроші віртуально-уявним капіталом десь на карті.

Тож вагомий вигляд цих монет нарешті перемкнув у моїй голові якийсь вимикач із команди off на команду on. Так, я справді в іншому світі.

Мишки-мармижки…

— Тут небагато, — сухо сказав Чантер. — Але на кілька пристойних суконь вистачить.

— І капелюшок! — встряв Альфредо.

— Ні.

— Але…

— Ні, Альфредо.

Скелет сумно опустив плечі. Я ж уже пересипала монетки в долоню і знову у мішечок з абсолютно дитячим захватом.

— У мене є місцеві гроші…

— Гроші візьме Альфредо, щоб придбати вам пристойний одяг.

Альфредо тим часом акуратно прибрав некролог до папки й прихопив уже мій “гаманець”, поклавши той до кишені сюртука.

— Я тоді одразу зайду до редакції “Грейнорського Вісника”, а потім пошукаю відповідних клієнтів!

Чантер насупився:

— Альфредо.

— Що? Леді Марія має рацію! Нам потрібен потік замовлень!

— Не називайте похорон “замовленнями”.

— А як іще називати? — не витримала я. — Це послуги!

— Ритуальні церемонії.

Я закотила очі.

— Гаразд-гаразд. Але якщо ми хочемо пережити раду, вам потрібен хоча б один гучний успіх.

Чантер тяжко зітхнув:

— Уже боюся продовження.

Я миттєво пожвавішала.

— Чантере, скажи чесно.

— От тепер точно боюся.

— У вас тут бувають багаті старі аристократи?

— На жаль.

— Чудово.

Він підозріло звузив очі:

— Це прозвучало загрозливо.

— Бо ти не розумієш силу сарафанного радіо серед заможних жінок сорок плюс.

— Я не розумію половини слів у цьому реченні.

— І це прекрасно.