10

Чантер повільно підвівся з крісла.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Маріє.

— Чантере.

Він вп’явся в мене своїм важкезним поглядом. Я у відповідь сяйливо всміхнулася. Ну, вже ні. Я знайшла твою ахіллесову п’яту і тиснутиму на неї. У мене просто немає вибору! Самостійно вивчати флору, фауну й соціальний устрій цього світу я не готова. Принаймні поки в мене не буде стабільної роботи й надії на майбутнє.

Альфредо переводив порожні очниці з одного на іншого з таким захватом, ніби дивився фінал улюбленої вистави.

— Ви не залишитеся тут надовго, — нарешті промовив Чантер. — Тому я не бачу сенсу в… цьому.

— У чому саме?

— У всьому.

— Чудове формулювання для роботодавця.

— Ви не моя працівниця.

— А ти вже мій улюблений роботодавець.

— Це лякає сильніше, ніж неприкаяний ліч.

Я сплеснула руками:

— Та що ж у тебе за реакція на нормальне людське спілкування така?!

— За останні кілька годин ви: переставили прах моїх предків, оголосили себе працівницею ритуального бюро Блеків, пообіцяли “закохати в нас увесь світ”, хоч би що це означало.

Я відкрила рот. Закрила. Потім чесно кивнула:

— Гаразд. Визнаю, з вашого боку це звучить дещо претензійно.

— Дякую.

— Але ви точно побачите продуктивність моїх методів!

— Ні.

Я вже збиралася продовжити словесну облогу, коли раптом відчула, що ноги починають зрадницьки тремтіти.

Організм, вочевидь, вирішив нагадати:

«Люба, ти, звісно, трохи поспала після доби без сну, але нормально не їла, провалилася між світами й зараз тримаєшся виключно на кофеїновому дусі предків».

Перед очима злегка попливло, а шлунок видав такий передсмертний скрип, що мої щоки перестали розуміти — їм бліднути чи червоніти від сорому. Тож, мабуть, я просто пішла плямами.

Чантер насупився майже миттєво.

— Ви зараз упадете.

— Не впаду.

Хитнулася.

— То був попереджувальний маневр.

Альфредо сплеснув кістками:

— Леді Марія біла!

— Я руда.

— Ні, зараз уже трохи кольору полірованої кістки.

— Дякую, Альфредо.

Чантер втомлено видихнув.

І от тут сталося неможливе.

— Альфредо.

— Так, майстре?

— Підготуй гостьову кімнату.

Я різко підняла голову.

— ЩО?

Він подивився на мене з виразом людини, яка вже ненавидить власну доброту.

— Сьогодні ви переночуєте в будинку.

— Із ліжком?!

— Це зазвичай обов’язкова частина кімнати.

— Справжнім?!

— Ні, символічним.

Я засяяла.

— Чантере, ти не такий безсердечний сухар, яким хочеш здаватися!

— Не робіть поспішних висновків.

— О, я вже роблю.

— Я просто не хочу, щоб ви померли десь у коридорі. Це створить певні труднощі.

— Авжеж-авжеж.

Він уже розвернувся до сходів.

— І нічого не чіпайте.

— Це прозвучало як виклик.

— Це попередження! Альфредо, підготуйте сніданок, будь ласка.

***

Гостьова кімната виявилася дещо несподіваною.

Ні, похмурість нікуди не зникла.

Чорні дерев’яні панелі. Темні штори. Величезне ліжко з балдахіном. Срібні підсвічники. Високе вікно з видом на кладовище. Хоча, думаю, з цього будинку всі вікна мають вид на кладовище.

Я повільно провела долонею по покривалу. М’яке… Божественно м’яке.

Після кам’яного столу, лавки в склепі й емоційного насильства останніх діб це відчувалося як потрапляння на п’ятизірковий курорт.

— Ох…

Альфредо вдоволено випростався:

— Я сам додав вам подушки й поки приніс бутерброди та чай.

— Я тебе люблю.

— Майстер теж мене любить, просто емоційно не показує.

З коридору негайно долинуло крижане:

— Альфредо.

— Так, майстре!

Скелет пошепки нахилився до мене:

— Бачите? Це його “ніжний тон”.

Я пирснула. А потім плюхнулася на ліжко й ледь не застогнала від щастя.

— Це найкраще, що траплялося зі мною за останню добу.

— Після мене? — гордо уточнив Альфредо.

— Ти — поза конкуренцією! А твоя зарядка для телефона взагалі стоїть на вершині всього!

Він засяяв. Я ж уже знову схопилася за телефон. 46% заряду. Неймовірно. Зв’язку, ясна річ, не було, але мозок звично шукав інформацію серед збережених файлів.

— Слухай, а у вас тут взагалі новини є?

— Звісно.

— У сенсі? Газети? Чи ще щось?

— Так.

Я різко сіла.

— Газети?!

— “Грейнорський Вісник”. Ще є “Столичний Ритуальний Кур’єр”, але майстер його ненавидить.

— Чому?

— Вони зробили йому кілька неприємних компліментів.

Із коридору знову долинуло:

— Я не “божевільний відлюдник”.

Альфредо делікатно промовчав. Я закашлялася, намагаючись приховати сміх.

— Ну… технічно…

— Маріє.

— Мовчу.

Але мій мозок уже запрацював. Отже, є газета. А в ній новини, статті. Публічність.

БОЖЕ МІЙ.

Я різко схопилася з ліжка.

— Чантере!

— Ні.

— Ти ще навіть не знаєш питання! Що ти за людина така непробивна?

— Це не має значення.

Я вилетіла в коридор, плутаючись у пледі. Некромант стояв біля сходів, навіть не намагаючись переступити поріг кімнати, яку сам мені й виділив.

— Коли був той похорон три тижні тому? І кого ховали?

— Навіщо вам?

— Просто відповідай!

Він підозріливо примружився:

— Помер шанований ювелір пан Патрік Вітторі. Із давнього магічного роду. Вони займаються артефактами й ювелірними виробами вже десять поколінь.

Я клацнула пальцями.

— А поминальна служба?

— Проводилася, як і належить, на двадцятий день. Позавчора.

Мій внутрішній маркетолог воскрес із мертвих.

— Чудово.

— Мені не подобається це слово у вашому виконанні.