9

— Вітаю з вдалим наймом?

Чантер мовчав.

Ні, серйозно. Просто стояв посеред величезного похмурого холу й дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти: я вже повноцінне родове прокляття чи поки що лише тимчасове стихійне лихо.

Я невинно всміхнулася.

Він повільно зняв рукавичку й потер перенісся.

— Ви неможливі.

— Мені так мама теж казала. Але в моєму світі це називається харизмою!

— У моєму світі це називається «загроза рівновазі».

— Чудово. Значить, я вже вписалася в колектив.

Десь за спиною тихо клацнув щелепою Альфредо. Здається, від стримуваного сміху. Чантер різко обернувся в його бік.

— Не заохочуй це.

— Я нічого не роблю, майстре.

— Це ти привів цю леді «харизму» сюди.

А я тим часом уже крутила головою навсібіч. І що довше дивилася, то сильніше в мені прокидався професійний жах. Бо місце було… приголомшливим. І абсолютно мертвим.

Ні, не в сенсі «кладовище». У сенсі бізнесу.

Високі стелі. Чорний мармур. Вітражі. Величезні сходи з кованими поручнями. Ідеальна готична естетика. Дорого. Атмосферно. Історично.

Але.

Порожньо.

Ні клієнтів. Ні працівників. Ні черги. Ні запаху кави. Ні звуків життя. А час, між іншим, уже наближався до обіду.

Лише тиша.

— Зачекайте.

Чантер уже збирався піти вгору сходами.

— Що ще?

— А де всі?

— Хто?

— Люди.

— Які саме?

— Ну… працівники? Клієнти? Відвідувачі? Хоч хтось?

Він нерозуміюче насупився.

— Зараз ранок.

— І?

— Люди не помирають за розкладом.

Я витріщилася на нього.

— Тобто… у вас реально немає персоналу?

— Є.

— Де?

— Я.

Я перевела погляд на Альфредо. Скелет гордо випростався:

— І я.

Я повільно кліпнула.

— Усе?

— Іноді приходить садівник, — додав Альфредо.

— Він привид, — сухо уточнив Чантер.

— Але дуже відповідальний!

Я обвела поглядом гігантський особняк.

— Ви хочете сказати… ви вдвох утримуєте ОЦЕ?

— Нас цілком достатньо.

— Та тут самого прибирання на місяць і три клінінгові компанії!

— Що таке клінінгові компанії?

— Неважливо.

Мій мозок уже нервово будував таблиці, графіки й фінансові катастрофи.

— Гаразд. Добре. Тоді наступне питання.

Чантер приречено прикрив очі.

— Чому мені здається, що зараз стане гірше?

— Бо у вас розвинене критичне мислення. Напевно.

— Маріє…

— Коли був останній похорон?

Відповіді не було. Чантер мовчав, а Альфредо раптом почав із надзвичайно зацікавленим виглядом поправляти бант.

Я повільно перевела погляд з одного на іншого.

— Чантере.

— Це не ваша справа.

— О ні. Тепер уже моя. Я тут офіційна співробітниця.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ви самі себе найняли!

— Ви ще мені подякуєте!

Я схрестила руки.

— То коли?

Чантер зам’явся, а тоді знову промовив своїм безбарвно рівним тоном:

— Три тижні тому.

Я завмерла.

— Що?

— Остання церемонія була три тижні тому.

— А до того?

— Місяць.

— А до того?

— Півтора.

Я повільно відкрила рот.

— Та ви банкрутуєте.

— Ми не банкрутуємо.

— Ви вимираєте як бізнес.

— Маріє.

— Ні, я серйозно!

Я вже ходила колами у холі, розмахуючи руками.

— У вас величезна територія, історичне місце, родинний бренд, унікальна магія, атмосфера на мільйон охоплень — і при цьому нуль клієнтів!

— Не називайте померлих клієнтами.

— А як мені їх називати?

— Спочилими.

— Спочилі теж приносять гроші!

— МАРІЄ.

— ЩО?! Це економіка!

Чантер різко відвернувся до вікна. І, чорт забирай, його плечі опустилися. Я навіть готова була посперечатися на свої улюблені джинси — я влучила просто в головну проблему. І він страшенно втомився. А коли все тягнеш на собі, то до повного вигорання недалеко. І допомога тут явно не завадила б. А отже, я могла б…

І тут мої думки перервали його слова.

— Рада вважає, що я не справляюся.

Я зупинилася.

О.

Ось воно.

— Ця ваша рада опікунів?

Він коротко кивнув.

— Рада Опікунів Поховальної Спадщини.

— Як пафосно.

— Організація стара.

— І дуже любить лізти не у свої справи, як я розумію. Не такі вже наші світи й різні.

Чантер невесело всміхнувся. Це був настільки короткий спалах емоції, що я ледве його впіймала. О! Все-таки не зовсім він і стовп соляний!

— Вони стежать за давніми кладовищами, ритуальними домами й магічними похованнями. Перевіряють стан територій, дотримання традицій, потік магії, репутацію родів.

— І якщо вирішать, що ти не справляєшся?

Він подивився просто на мене.

— Кладовище й бюро передадуть іншому керівнику роду.

— Дай вгадаю? Гертруді!

Мовчання було красномовнішим за відповідь. Ну от, тепер картина склалася остаточно.

— То вона не просто нестерпна родичка? Вона реально хоче все забрати собі?

— Вона вважає, що я невідповідний спадкоємець.

— Чому?

Чантер холодно всміхнувся.

— Бо я чоловік.

Я кліпнула.

— Чого?

Нічого собі! Може, тут взагалі матріархат якийсь. А я тут уже встигла засмутитися.

— У старих некромантських родинах провідниками душ традиційно були жінки.

— Секундочку. — Ех, значить, усе-таки не матріархат. Я навіть трішечки засмутилася. — А чоловіки тоді чим займаються?

— Полюванням на неприкаяних. Бойовою некромантією. Захистом кордонів.

Я витріщилася на нього. Потім повільно окинула поглядом ідеально вкладене волосся, чорний сюртук, тонкі пальці й загальну естетику «аристократична депресія у вікторіанському пакуванні».