8

— ЩО?!

Я аж задихнулася від обурення.

— Але я тільки-но все налагодила!

— Саме це мене й лякає, — крижаним тоном повідомив Блек. — За одну ніч ви перетворили родинний склеп на… оце.

Він невизначено махнув рукою.

Альфредо ображено клацнув щелепою:

— Між іншим, майстре, тепер композиція справді дихає.

— Тут не має дихати композиція! Тут мають мирно спочивати мої предки!

— Так, тепер їх оточує справжня краса, у якій спочивати значно приємніше.

— ГЕТЬ.

Він розвернувся так різко, що поли чорного сюртука злетіли за спиною, мов у дуже-дуже роздратованого ворона.

Я схопилася слідом, ледь не заплутавшись у пледі.

— Та зачекайте ви!

— Ні.

— Але мені нікуди йти!

— Це не привід переставляти урни з прахом!

— Та ваші урни самі благали про допомогу!

— МАРІЄ.

— ЩО?!

Він різко зупинився біля виходу зі склепу й повільно повернувся до мене.

— Ви — хаос.

Я відкрила рот. Закрила. Потім чесно відповіла:

— Можливо. Але дуже організований.

Судячи з виразу його обличчя, саме це остаточно переконало його в необхідності моєї відсутності в радіусі його життя.

— За мною, — сухо кинув Блек.

І вийшов надвір. Я обурено закуталася в плед і потопала слідом.

— Між іншим, — нила я вже за хвилину, поки ми йшли кладовищем, — у моєму світі за такі навички, як у мене, люди величезні гроші платять.

— Вітаю ваш світ із сумнівними фінансовими рішеннями.

— А ще я взагалі-то жертва міжсвітового викрадення!

— Вас не викрали.

— Та невже? А де тоді портал назад?!

— Не знаю.

— От! Значить, викрали!

Він нічого не відповів. Лише пришвидшив крок.

Сноб. Оглобля. Скеля. Височенний. Морок. Ворон. Пляма.

Я пленталася слідом, загорнута в плед, як невдоволений пом’ятий бурито.

Цвинтар при денному світлі виглядав іще більше як мрія для тематичних фотосесій. Гарний. Надто доглянутий для місця, де, за ідеєю, людям уже все одно.

Між надгробками росли темні троянди. Фіолетові ліхтарі повільно згасали один за одним. Десь вдалині каркали ворони.

Усе це виглядало неймовірно естетично. Я б тут фотосесію зробила. Причому успішну.

— Навіть не думайте про це, — раптом промовив Блек, не озираючись.

Я аж підстрибнула.

— Ви що, думки читаєте?!

— Ні. Але ви щось задумали. У вас усе на обличчі написано.

— Це наклеп.

— Це спостереження.

Ми піднялися кам’яними сходами до головної будівлі бюро. І ось тут, при денному світлі, я нарешті усвідомила масштаби родинної депресії Блеків.

Особняк був величезний і просто неймовірно стильний. Чорний камінь, високі вікна, тонкі вежі, ковані елементи. І стільки похмурої естетики, що будь-який фанат готичних серіалів розплакався б від щастя. Або від нестачі вітаміну D.

Важкі двері самі відчинилися. Я тільки відкрила рота, щоб спитати про магію, як усередині пролунав жіночий голос:

— Кузене Чантере, ну нарешті! Я вже почала думати, що ти знову ночував у секційній!

Блек завмер. Я, ясна річ, теж. Та ще й мало не врізалася йому в спину від несподіванки.

У холі стояла висока жінка в ідеально скроєній сукні кольору темного вина. Сріблясті локони були вкладені так старанно, ніби виграли війну проти вітру, бурі й гребінця. А в очах світився той особливий блиск людини, яка живиться чужими сімейними драмами.

Її світлі, майже прозорі очі вп’ялися в мене зі зміїною уважністю, відзначаючи плед, розпатлане волосся й мій пом’ятий після сну вигляд.

Потім ця мила пантера в людській подобі перевела погляд на Блека. І помітно пожвавішала.

Ой.

Ні, навіть так.

ОЙ.

Я буквально побачила, як у її голові закрутилися шестерні пліток.

— Ча-а-а-нтере… — повільно протягнула вона. — А це хто?

Ага, отже, ось як його звати.

Чантер Блек.

Звучить як ім’я людини, яка або прокляне твій рід, або випустить нішевий парфум із ароматом ладану й кладовищенських троянд та сама стане обличчям бренду.

Некромант же виглядав так, ніби волів би зараз відбиватися від армії привидів.

— Це не ваша справа, Гертрудо.

— О?

Вона підняла брову.

— Молода леді. На території родинного кладовища. Зранку. У твоєму домі. Надзвичайно цікаво, — протягнула ця поціновувачка раптових родинних візитів.

Я відчула, як Чантер поруч буквально похолов градусів на десять.

— Ви помиляєтеся у своїх припущеннях.

— Справді? — солодко всміхнулася жінка. — Бо збоку виглядає так, ніби наш самітний майстер ритуального дому нарешті вирішив трохи урізноманітнити свою самотність. Ах, що ж скажуть клієнти!

Я подумки присвиснула.

О-о-о. То тут справжній сімейний серпентарій.

Чантер небезпечно звузив очі.

— Стежте за словами, кузино.

— А що ж скажуть люди? — продовжила вона вже майже із задоволенням. — Неодружений чоловік і юна леді. Та ще й ночує просто на робочому місці…

Я просто бачила, як у ній танцюють гопака маленькі демони щастя. Плітки, підмочена репутація, скандал! І поки місцевий аналог мережі Х уже строчив у її голові дописи, я зрозуміла: дідько із Блеком — а чи треба це мені?

І тут мій мозок, вихований роками кризового SMM і спілкування з клієнтами, увімкнувся автоматично.

Я ступила вперед.

— Взагалі-то я співробітниця бюро.

Повисла тиша.

Чантер повільно повернув голову до мене. Гертруда кліпнула.

— Перепрошую?

Я натягнула свою найкращу робочу усмішку. Ту саму. Для складних замовників, токсичних брендів і рекламних інтеграцій із бюджетом «шоколадка й пакетик чаю».

— Мене звати Марія. Я нова помічниця пана Блека зі зв’язків із громадськістю.

Чантер дивився на мене так, ніби особисто спостерігав народження катастрофи.

Гертруда примружилася.