7

Блек дивився на мене так, ніби всерйоз розмірковував, наскільки складно сховати тіло людини, яка й без того вже один раз з’явилася в морзі без запрошення.

Я ж продовжувала тримати телефон із нашим випадковим фото. І, здається, робила тільки гірше.

— Це не «зліпок аури», — обережно сказала я. — Це просто фото.

— Ви спрямували свій артефакт мені в обличчя.

— Усі так роблять.

— Навіщо?

— Бо ви дуже фотогенічний.

— Це образа?

— Це комплімент.

— Тоді у вашому світі компліменти звучать загрозливо.

Альфредо поруч тихо клацнув щелепою:

— Якщо чесно, майстре, на знімку ви виглядаєте вельми велично…

— Альфредо.

— Так, майстре.

— Донесіть до леді, щоб вона знищила зліпок моєї аури.

Я мимоволі пирснула. Теж мені ворожка з інстаграму — зараз ще почне пропонувати зняти вінець безшлюбності й на долю поворожити. Аура в нього, бачте, під грифом «таємно».

І саме це, здається, стало останньою краплею.

Бо чоловік повільно зняв рукавичку й потер перенісся так, ніби в нього починалася мігрень завдовжки з життя моєї бабусі. А вона дожила до дев’яноста двох!

— Повторюю востаннє, леді Маріє. Ви не можете залишатися на території родинного кладовища Блеків.

— А куди мені йти?

— Це не моя проблема.

— Взагалі-то ваша.

Він повільно підняв погляд.

— Перепрошую?

— Я сюди не сама прийшла.

— Ви буквально з’явилися на моєму робочому столі.

— ОТ САМЕ!

Я тицьнула в нього пальцем.

— Я спокійно знімала рілс, нікого не чіпала, і раптом БАЦ — інший світ, мертв’яцький холодний стіл і ви зі скальпелем!

— Це був діагностичний огляд.

— Це була психологічна травма! Я вимагаю компенсацію за моральну шкоду!

— Ви своїм криком завдали мені не меншої травми.

— А ви хотіли мене різати!

— Бо ви лежали на родинному артефакті провідника душ!

Я кліпнула.

— На чому?

Блек зрозумів, що сказав зайве.

Пізно, красунчику. Двигун моєї нестримної фантазії та розуму вже запустився.

— Так-так-так… А ось із цього місця детальніше.

Некромант похмурнів. Альфредо ж, навпаки, радісно пожвавився.

— О, це родинний ритуальний камінь Блеків! — з ентузіазмом повідомив він. — Дуже давній артефакт. Допомагає душам спокійно покидати тіло й вирушати на переродження.

Я повільно повернулася до головного на цьому кладовищенському святі.

— Тобто мене притягнуло сюди на якесь переродження до цієї штуки для душ?

— Очевидно, стався магічний збій. Він притягує й супроводжує душі, а не тіла.

— Або, — поважно підняла палець я, — це тому, що я просто справжнісінька душа компанії!

Альфредо видав такий гучний клацаючий смішок, що в нього ледь не з’їхав бант просто на шию й не повис там веселеньким нашийником.

Блек скосив на скелета очі, але не засміявся. Хоча я ставлю свій айфон — кутик його рота ледь помітно сіпнувся.

І я це помітила! Мої очі тріумфально блиснули. Ну, якщо в нього є почуття гумору, то ще не все втрачено для цього лідера неформалів. Може, ще вдасться додати в його готичний стиль трохи рожевого емо-відтінку.

Здається, я навіть почала уявляти його в рожевій сорочці з фарбованим чубом, що спокусливо спадає на ліве око. Мишки-пишки, він це помітив. І його очі вже почали метати крижані іскри.

— Це не привід залишати вас тут.

— Зате привід визнати, що проблема виникла з вашої вини.

— З моєї?

— Ваша магічна каменюка поцупила мене з рідного світу!

— Артефакт не «поцупив» вас.

— А як це ще називається? Міжсвітове викрадення? Кіднепінг із метою викупу? Ну то повертайте мене назад!

— Не драматизуйте.

— Я блогерка. Це моя професія. Без драми немає охоплень і репостів!

Блек прикрив очі, як людина, яку життя б’є вже давно й із фантазією.

— Я абсолютно вас не розумію. Які ще пости вам потрібні й чому там когось мають хапати? І що це у вас за професія?

І тут Альфредо раптом обережно кашлянув.

— Взагалі-то, майстре…

— Я не дозволяв.

— Але…

— Ні, Альфредо.

Скелет винувато опустив голову.

— Трупів учора справді не привозили.

Запала пауза. Я переможно схрестила руки.

— АГА.

— Вона з’явилася просто на ритуальному столі роду Блеків, — приречено закінчив Альфредо.

Тепер уже мовчав Блек. А потім його погляд повільно ковзнув кімнатою. І тільки зараз я зрозуміла, що за ранок і ніч, поки я спала, тут багато чого змінилося.

Тканини були акуратно складені, свічки розставлені симетрично, стрічки розподілені за кольорами. Навіть коробки з ґудзиками стояли рівними рядами! А урни на полицях…

Я зам’ялася. Ну так. Я ж учора ще показала Альфредо статтю про феншуй — і про кольори, і про композицію… Просто неможливо жити, коли одна урна стоїть криво, друга взагалі перекриває світло, а третя візуально ламає композицію.

— Ви чіпали поховальні посудини? — дуже тихо запитав Блек.

— Я їх не чіпала.

— Маріє, — уперше вимовив він моє ім’я так, ніби це діагноз, — ви переставили прах моїх предків.

— За феншуєм.

— За чим?

— За теорією!

Я схопилася з місця.

— Дивіться. Ось тут узагалі не працювала композиція. Ця урна перетягувала весь акцент на себе. А тепер ваш погляд природно йде по діагоналі, і ми можемо охопити повну композицію, затримуючи увагу саме на об’єктах, що мають центральне значення.

Альфредо захоплено прошепотів:

— Я ж казав, що вона геній…

— А ось тут, — продовжувала я, уже входячи в раж, — занадто тиснула темна пляма. Альфредо чудово додав свічки саме так та ще підняв тканину — і стало затишніше.

— ЗАТИШНІШЕ?! — уперше за весь час підвищив голос чоловік.

Я тицьнула пальцем у куток.

— Та у вас тут було відчуття, ніби депресія перемогла інтер’єр.