6

Прокинулася я від відчуття, ніби сусід зверху вирішив не те щоб звично свердлити стіну, а буквально рубати дрова. І це на дев’ятому поверсі! Постійний стукіт ніби пробивав дірку в моєму мозку.

Спершу я не одразу зрозуміла, де взагалі перебуваю. Перед очима було щось темне, м’яке й мереживне. Десь поруч тихо цокав годинник. Пахло воском, тканиною й чаєм.

А потім пам’ять дбайливо жбурнула мені в обличчя події вчорашнього дня.

Дзеркало. Інший світ. Морг. Перевертень. Гобліни. Скелет-модельєр.

— М-м-м… — простогнала я в плед.

Тіло почувалося так, ніби мене переїхала вантажівка. Двічі. Але при цьому вперше за останні… скільки там?.. добу?.. я справді поспала.

І, судячи з усього, спала я дуже міцно й довго. Бо сонце — точніше, місцевий тьмяний сіруватий аналог сонця — уже пробивалося крізь кругле вікно склепу.

Я різко сіла й ледь не заверещала від несподіванки та реальності, що навалилася. Просто навпроти мене, за маленьким столиком, сидів Альфредо, який невідривно дивився в мій телефон.

Мій.

Телефон.

— АЛЬФРЕДО!

Той підстрибнув так різко, що ледь не впустив пристрій.

— Леді Маріє! Ви прокинулися!

— Чому ти тримаєш мій айфон так, ніби це кришталева реліквія?!

— Бо це і є кришталева реліквія!

Я схопилася за голову. Телефон був під’єднаний… ні, не до зарядки. До якоїсь дивної металевої конструкції, обплетеної ланцюжками, підталим воском і місцевими карлючками. Зеленкуваті іскри ліниво пробігали ланцюжками.

Я підвелася й зазирнула йому через плече. На екрані гордо світилося: 47%.

— Що… це… таке?..

Альфредо випростався з виглядом ученого, який здійснив прорив століття.

— Я всю ніч проводив дослідження.

— Ти всю ніч не спав?!

— Мені не потрібен сон. Я взагалі не сплю.

— Шкода, що мені потрібен не лише сон, а ще й ранковий горщик, — пробурмотіла я собі під ніс.

Тремтячими руками я вихопила телефон. Працює. Працює!

Я мало не розплакалася від щастя, поки пальці смартфонної наркоманки вже проводили його скринінг, свайпінг і думскролінг.

— Як ти це зробив?

— Спочатку я подумав, що пристрій живиться виключно залишковою некроенергією. Але потім виявив, що рунічний контур підсилення значно пришвидшує процес накопичення заряду.

Я кліпнула.

— Ти зібрав некромантську зарядку для айфона?

Скелет сором’язливо поправив бант.

— Можливо.

Я втупилася в нього.

— Альфредо…

— Так?

— Ти зараз офіційно найкраща людина, яку я зустріла в цьому світі.

— Технічно я…

— МОВЧИ.

Він щасливо клацнув щелепою.

Я швидко перевірила телефон. Зв’язку немає. Інтернету немає. Месенджери мертві. Очікувано. Але фотографії, нотатки й відео були на місці.

І це чомусь виявилося для мене страшенно важливим. Наче шматочок мого світу все ще існував.

— Я подивився ваші зображення, — обережно повідомив Альфредо.

Я примружилася.

— Наскільки глибоко ти заліз у мою галерею?

— Я не навмисне! Воно саме горталося!

— Альфредо!

— Гаразд. Можливо, я вивчав моду вашого світу до п’ятої ранку.

Я закрила обличчя руками.

— Господи…

— Але погляньте! — він раптом витяг звідкись стос аркушів.

Ескізи: сукні, сукні й ще раз сукні. Але не такі, як він бачив на фото. Я б радше назвала це інтерпретаціями на тему з ухилом у патріархально-готичний суспільний устрій.

Але мушу визнати — вони були красиві. Навіть дуже.

— Це за мотивами тієї жінки в чорному з червоними квітами, — натхненно повідомив Альфредо. — Я адаптував силует під жалобну процесію вищого суспільства.

Я повільно опустила руки.

— Та ти талант! Ти це всього за ніч намалював?

— У мене було творче піднесення.

Я мимоволі пирснула. І саме в цей момент двері склепу відчинилися. Без стуку. Хоча хто при здоровому глузді стукатиме у двері склепу? І чекатиме, що йому звідти скажуть: «Заходьте»!

На порозі стояв Блек. Знову як чорно-білий негатив старої фотографії й із виразом обличчя людини, яка вже шкодує, що прокинулася.

Кілька секунд він мовчки дивився на нас. Окремо — на мою тушку в пледі. На телефон, який він раніше вже охрестив негідним життєвим пріоритетом. На Альфредо, який тремтячими руками намагався сховати аркуші з ескізами за спиною. І на дивну магічну конструкцію з воску й ланцюгів.

І з кожною секундою його погляд ставав дедалі холоднішим.

— Що тут відбувається?

Запала тиша.

Я кашлянула.

— Доброго ранку?

Він повільно перевів погляд на Альфредо.

— Чому. Жива жінка. Досі перебуває. На території. Мого кладовища.

— Технічно вона в моєму склепі! — швидко повідомив скелет.

— Альфредо.

— Так, майстре.

— Чому мій родинний склеп виглядає як підпільна лабораторія з виклику демонів?

— Бо я намагався зарядити артефакт.

Блек подивився на телефон.

Примружився.

І тут екран раптом засвітився.

Бо саме в цей момент задзвонив будильник, виставлений на повну гучність.

— СМАРАГДОВЕ НЕБО!

Я зблідла. Альфредо захоплено клацнув щелепою. Чоловік завмер.

Телефон продовжував волати на все кладовище.

— ЧЕКАЄ НА ЗАВТРА!

Я в паніці почала тикати в екран.

— Та вимикайся ж ти!

Але спросоння постійно промахувалася й випадково ввімкнула фронтальну камеру. Екран показав нас трьох: розпатлану мене, скелета з бантом і Блека, який виглядав як ожиле прокляття давнього аристократичного роду, що спочив із миром.

Клац.

Я зробила фото. Чесно-чесно, абсолютно випадково.

Запала абсолютна тиша.

Я повільно подивилася на екран.

І…

Це був ІДЕАЛЬНИЙ кадр.

Композиція. Світло. Атмосфера. Готична естетика.

Та цей знімок розірвав би весь Pinterest к бісу!