2

Перше, що я відчула, був холод. Не легенький літній вітерець чи приємний морозець після порції морозива, а такий, ніби мене запхали до промислового холодильника поруч із пельменями та полицями із замороженим м’ясом. Спина затерпла від лежання на крижаній твердій поверхні, у ніс бив дивний запах: суміш трав, воску від свічок, спирту й чогось іще.

Десь поруч тихо брязнув метал.

— Де скальпель? — знову запитав той самий незнайомий голос, у бархатистому низькому тембрі якого вже з’явилися нотки нетерпіння.

Я мимоволі заслухалась, аж поки не второпала, що зараз цей голос лунає не десь вдалині, а просто наді мною. І просить він скальпель. Що?! Скальпель?!

— Є, майстре, — озвався другий голос.

Я все ще лежала в якомусь дивному заціпенінні, не маючи змоги поворухнути бодай одним м’язом. І від цього всередині мене тільки наростала паніка.

Прохолодні пальці торкнулися моєї шиї.

— Альфредо, звідки, кажете, доставили це тіло? Я відчуваю пульс. Це вкрай нетиповий стан для трупа.

Так. Стоп. Що?! Трупа? Де?

Я різко розплющила очі — і відразу пошкодувала. Просто наді мною нависав чоловік. Дуже високий. Дуже блідий. Дуже чорно-білий. Ні, серйозно. На ньому були чорна сорочка, сюртук, рукавички й навіть вираз обличчя був саме чорним. А білим — довге волосся.

Справді! Найнатуральніша перука косплеєра спадала йому на плечі, ніби він щойно повернувся з фестивалю, присвяченого «Кастлванії». Гострі вилиці, світлі очі. І такий погляд, наче він особисто ненавидів мене, сонце й податкову одночасно.

А в руці в нього був скальпель.

— А-А-А!

Я смикнулась убік. Точніше, спробувала. Але м’язи все ще нормально не слухалися, тому я ледь не з’їхала на підлогу з кам’яного столу, на якому, виявляється, лежала весь цей час.

Чоловік упіймав мене раніше, ніж я остаточно угробила б свою голівоньку, вдарившись нею об підлогу, не менш кам’яну, ніж стіл.

Холодні пальці в чорних рукавичках стиснули мої плечі.

— Не рухайтеся, — промовив він так спокійно, ніби щодня ловив жінок, що верещать, раптово опинившись у нього на столі. Хоч плівкою не замотана — і то добре! Частина мого мозку підкидала кадри із серіалу про Декстера, а інша — вибудовувала докази моєї невинуватості у масових убивствах.

Я завмерла, видавши серію запитань:

— Хто ви такий? Де я? Що вам від мене треба?

Він повільно кліпнув, подивився на мене, а потім обернувся до того, кого називав Альфредо.

— Погана новина, — повідомив він із тим самим виразом обличчя, з яким люди повідомляють прогноз дощу. — Ви не мій клієнт.

А я в цей момент втратила дар мови, бо тупо витріщилась на другого… гм… мешканця приміщення. І знову пошкодувала, що розплющила очі. Бо людиною він не був. Точніше, може, й був. Колись.

Це був скелет! Найсправжнісінький. Майже такий, як у шкільному кабінеті біології, тільки всі кістки в нього, здається, були на місці, а в грудну клітку не запхали щоденник відмінниці Вєрки, яку ненавидів і якій заздрив увесь клас.

А ще він був у жилетці. З мереживним комірцем. І з фіолетовою стрічкою на черепі.

Скелет помітив мій погляд, радісно клацнув щелепою й помахав мені рукою.

Я вдихнула. Видихнула. Знову вдихнула, згадавши дихання по квадрату, яке нібито має заспокоювати нерви й прибирати тривожність.

Кістлява тривожність на ім’я Альфредо нікуди не поділася, а ще й усміхнулася ширше у відповідь.

— Так, — сказала я максимально спокійно. — Або я померла, або в мене стався нервовий зрив рівня «преміум» із галюцинаціями найвищого ґатунку через готичний гіпертоксикоз.

Скелет схвально закивав.

— Де я? — запитала я ще раз.

— У морзі, — відповів біловолосий чоловік.

Я знову подивилася на скальпель.

— А можна менш моторошний варіант відповіді?

— Ні.

Господи. Він навіть не жартує. Я судомно полізла в кишеню. Де мій телефон?!

— Мій айфон! Де мій айфон?!

Чоловік насупився:

— Ваш… що?

— Телефон! Чорна штука! Світиться! Дуже дорога! У ній усе моє життя! Де він?

— Тоді ваші життєві пріоритети викликають тривогу.

— А ваші викликають бажання викликати поліцію!

— Не знаю, хто це, але підозрюю, що вони мають мало спільного з полицями та палісандром.

Я замовкла, намагаючись дібрати слова. Марі, думай, ну-бо думай! Що за ступор і що за нова форма у працівників столичного моргу? Серіали про швидку допомогу та лікарні, які так любила мама, мене до такого не готували!

Чоловік теж мовчав, задумливо дивлячись на мене, усе ще затиснуту в його холодних недообіймах.

Скелет збоку переводив порожні очниці з одного на іншого з таким зацікавленням, ніби сам дивився фінал улюбленого шоу «Давай розчленуємося».

І тут до мене нарешті почало доходити. Кам’яні стіни, свічки, дивні металеві інструменти, черепи на полицях, вікно у формі готичної арки. І чоловік, який виглядав як ожила сексуальна депресія вікторіанської епохи.

Це все ще той клятий квест. Ну нічого собі вони зробили! Готова аплодувати стоячи, сидячи й бажано перед екраном монітора.

— Народ, закінчуйте вже! Костюми — супер, декорації — відпад! Я перелякалася до табуна мурах по шкірі. А з тобою, красунчику, я б навіть на побачення сходила, коли ти цю перуку знімеш!

— Леді, про що це ви? — насупилася зірка місцевого театрально-розважального шоу.

І тут до мене різко нахилився Альфредо.

— Може, ви це шукаєте? — мій телефон лежав у його кістлявій лапі.

Я швидко простягнула руку, щоб забрати цеглинку свого життя. Але, на мій жах, та, не зустрівши жодного опору, просто опинилася всередині нього, між кістками.

Мене різко занудило.

— Дозвольте, леді, ми ще не настільки близько знайомі, щоб ви лізли в мій внутрішній світ.

Я сіла рівніше, дихаючи, як куряща матуся на парковій лавці.

— Та-ак… спокійно… — пробурмотіла я. — Це розіграш. Так? Соціальний експеримент? Прихована камера?