Частина 28

- А тут брудно!

Некромант зашипів щось собі під ніс вельми незрозуміле, бо хвіст та солодощі в моїй уяві не могли поєднатись ні в якому варіанті.

- Мілено, ми вже більше години шукаємо місце, де ти погодишся вислухати настанови та приступити до пошуків…

Він не встиг договорити, бо я знову пирхнула та смачно чхнула.

- То я й шукаю! - сьорбнула носом та витерла сльозу, що скотилась по щоці.

- Пошуки внутрішньої сили, а не місця!

- Та як можна щось шукати, коли заважають?   Я не настільки товстошкіра! Мені ваші шкряб – шкряб та «дивись глибше» - все рівно, що голкою в дупу!

- Мілено! - загарчав чоловік, а у мене ще згадка про дивного черепахового монстра з голови не вивітрилась.

«Домашня тваринка!» - пояснив крук, який висунув дзьоба з сумки, роздивляючись результат демонстрації застосування сили некроманта по підняттю неживого. Згадався анекдот про песика, якому зробили безліч косметичних операцій, щоб він виглядав як бультер’єр. Так, дуже вже його хазяїн полюбляв вигравати парі. А так-то його вихованець був крокодилом. У дурхів – зовсім інше бачення було – чим страшніше, тим гарніше. Тому я й пристала на пораду Бонусу.

- Мені треба місце тихе та без зовнішніх подразників, - це я так пояснила власну категоричну відмову шукати в собі той некромантський дар прямо на вулицях. – Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що таке місце там!

Один з вцілілих хмарочосів, доречно побудований в центрі залишків великого парку, привернув мою увагу тоді, коли Бонус переслав по зв’язку картинку археологічних розкопок з великою кількістю кісток під нашими ногами. Я хоч і не вірю у власний страшний дар, але перестрахуватись краще, ніж відмахуватись потім від результатів.

 - Чим вище від землі, тим тихіше! Спочатку дар шукаємо, а потім практику проходимо! Тільки так! – поставила ультиматум некроманту.

Як не дивно, в будинок ми зайшли без проблем, двері були розчинені. Але вище другого поверху пройти не змогли. Очима бачили хмарочос, а проходу вище не було. Ні драбини, ні ліфту, немов його побудували для чоловіка павука, чи когось схожого на нього. Я вже знала, що на Твару теж не було літаючих механізмів. Та й фауна не балувала чимось більшим за мого Бонуса. Підвищена метеорологічна активність в верхніх прошарках атмосфери боляче повертала на землю Ікарів цієї планети.

- Ось, - не витримав Владик, прочинивши двері у приміщення всередині кімнати, яка не сподобалась мені пилом, - тут чистіше, і зовсім порожньо!

Він зайшов усередину, демонструючи все вищевказане. Коли він переступив через поріг кімнати, то світло м’яко розгорілось на стінах. Мені дуже подобалось, що саме в цьому будинку все працює, немов підключене до вічної батарейки.

- Та й з другого поверху ти до кісток не дотягнешся з першого разу то вже точно! – заспокоїв він мене.

Але мені так хотілось видертись на самий верх цього хмарочосу та поглянути навкруги.

Я зробила крок усередину і рамка, що була вбудована в одвірки спрацювала. Я сіпнулась від істеричного «Крах», який прилетів від Бонусу, та й не встигла зрозуміти, як опинилась в обіймах некроманта.

Двері автоматично зачинились стулками, що виїхали з пазів, перетворюючи приміщення на пастку.

Я не встигла налякатись до нестями тільки тому, що за спиною Владика м’яко розчинилась кабіна ліфту.

- О! – відсторонившись від його тіла, я посміхнулась вибачаючись, - ми знайшли ліфт!

- Мілено! Пропоную повернутись!

- Ну що ви! Це ж так цікаво, ви що, боїтесь? Я ж спеціаліст по розшукам усіляких технічних новинок! І може це мій дар, а не ваше некроманство!

- Це може бути небезпечним, ви ж розумієте скільки цьому будинку років? – на мене дивились проникливі очі, намагаючись віднайти у мене всередині відповідальність, страх, чи ще щось, на що можна було б надавити.

«Ага, налякав пастух коня!» - хмикнула подумки, кліпаючи віями, та відсторонюючись від пружного тіла чоловіка. 

- А ви розумієте, що ним не користувались досить давно, напевне тут все було законсервоване, а значить у ідеальному стані! Вам що, не цікаво що там зверху?

Ще раз подумки прокрутила в голові припущення, що у мене дійсно нюх на всілякі технічні забавки, і ще ні разу цей нюх мене не підвів.

- Не думаю, що там є щось, через що ми будемо наражатись на небезпеку! – продовжила в голос, озираючись навкруги.

- Там є таємниці та краєвид, на який я хочу подивитись. І до речі, чим далі ви будете від поверхні, тим меншим буде вплив еманацій, які скорочують термін перебування чоловіків на Тварі, - озвучила останній аргумент, як козир в нашому протистоянні.

Чоловік випростав руку, глянув на годинник і задумливо погодився, - давайте спробуємо! Принаймні буде зрозуміло чи помиляєтесь ви, чи ні.

До останнього поверху ми не доїхали. Точніше три останні поверхи мали якийсь додатковий захист. Навпроти кожного був круглий диск для закодованого ключа, скоріш за все.

Тут же згадалось, як я відкривала сховок на початку свого потрапляння. Тоді крук допоміг, а зараз? Хто його знає, може там щось дійсно неймовірне сховано, але як дістатись до цього неймовірного?

Останній поверх, на який приїхав ліфт виглядав, немов опенспейс. Дуже багато місця, різні зони, як зі столами, так і з зонами відпочинку, якимись майстернями, проектними зонами, дивними нагромадженнями якихось механізмів. А ще панорамними вікнами, за якими був пейзаж, який прямим текстом волав, -  це мертва планета, у мене професія – піднімальний померлих, а всі мої таланти різьбяра, та спеціаліста з гаджетів – це іграшки в очах мого вчителя.

Чоловік поводився дивно. Він раз по разу дивився у вікно, прислухався до чогось, мені не чутного, нервово поправляв комірець на сорочці, немов той його душив.

- Щось сталося? – не витримала я, вдивляючись в пейзаж за вікнами.

- Нічого, - дещо хрипко відповів він.

- Ви нервуєте, - не втрималась від зауваження.