Частина 21

Владик, який якимось хитрим чином залишився на інтендантському складі у суботу сам один, закрив очі, заспокоюючи розбурхану очікуванням уяву.

Чомусь увесь тиждень він звертав думками на Рожеву пантеру, і сам не зрозумів, як вона засіла в голову. Не Пух з Бухом винуваті ж! Ці двоє здійснили фурор в інтендантському корпусі. Вадик розумів, що питання часу – коли інформація просочиться наверх, і з ними треба буде прощатись. Чоловік розумів, що їх заберуть в Академію некромантії, може куди вище. Наприклад в палац Владики. Там теж була досить пристойна та велика дослідницька лабораторія. І діло було не в тому, що Владика проводив дослідження власноруч, а скоріше в тому, що він опікувався самими складними та небезпечними дослідами. Але поки друзі та й він сам насолоджувались чистотою, точним виконанням поставлених завдань, та мовчазністю підлеглих.

Він планував навідатись до Тринадцятої, та домогтись від неї пояснень, як саме вона змогла зробити те, що зробила. А ще якось тих прислужників натуралізувати, щоб зверху на горіхи не прилетіло.

Стандартний обмін рознарядки на піднятих та тижневого забезпечення йшов своєю чередою, якщо не приймати до уваги дивне комплектування візків для кожної некромантки. Скажімо так, Владик не сунув свого носа в зібрані припаси – цим займались підлеглі, але розмір тих припасів дещо загострив його цікавість.

- У них що, там якесь свято замальовується? Дивино, навіть ошатні сукні присутні!

З точки зору чоловіка, тринадцять некроманток ні в якому разі не могли спланувати та влаштувати щось більше, ніж святкові посиденьки за столом.  Чоловіків там немає, а тому не з умертями ж їм танцювати! Хоча з такими як Пух та Бух, то й можна було спробувати. Саме думка про цих скелетів, примусила некроманта прилаштувати скафандр під ноги, відслідковуючи графік відкриття порталу в кожне з місць доступу на Твар.

Я ж в цей самий час стояла поряд з місцем пересилки, дискутуючи з Бонусом про те, що артефакт переносу, який привів мене на цю планету, виконує не тільки таку функцію. Він ще й слідкує, щоб ні одна жінка не втекла з планети. Тому й безперспективно йти за піднятими на той бік. Як тільки остання п’ята зникне на тому боці, артефакт перенесе в ту кімнату, де я проснулась пару тижнів тому.

- Але ж ти не некромантка, лети, спробуй!

- Я пов’язана особа! – грюкнув дзьобом птах, - я що, дурний потім летіти світ за очі? Вполювати їжі не вдасться, а інші – не такі лояльні як ти.

- Добре, я не зовсім розумію концепцію контролю, але, скажімо, - я опустила погляд на сідало пацюка, - от якщо Моншер втече на той бік, то його не викине?

- Його ні, його зразу ж вб’ють, як розплідника потенційно небезпечної зарази!

Чому саме в цей момент у мене в голові прокручувався фільм про продовження роду та започаткування заселення планети представниками Цукер-шурів, я не знаю. Але разом з тим, коли два законники від Яні цілеспрямовано двинули на той бік, я пропустила той момент, як кістку гомілки одного з них обвив щурячий хвіст, а подоба дитячої коляски, яку я змайструвала, щоб не таскати поперед себе щура, сіпнулась, та покотилась за ними.

- Лови, дурепа! – заверещав птах над вухом, я сіпнулась, та стрибнула в коло.

Зупинити законників не вміла, тому й вирішила врятувати дурнуватого щура від смерті самим прозаїчним способом. Не дати йому втрапити на той бік.

До речі, на місце перенесення я майже запізнилася, не в силах випхатись з ліжка, тому накинула рожевий пеньюар на голе тіло. Точніше на чорні боксери, в яких спала, та так зіваючи й прибула за припасами на тиждень. Тому, коли мене, разом з передніми лапами Моншера потягло в дивну субстанцію, я тільки й встигла заверещати Бонусу, щоб тримав мене на тому боці, бо я назад буду повертатись ще довше ніж він.

- Бабка за дідка, дідок за ріпку, - продекламувала я, розплющивши очі, та благословивши скелетів, що завмерли на тому боці майже зразу. – Щоб тебе чорти втрапили! – це вже було для Моншера, бо ця сволота й не думала відпускати хвоста, скалячи на мене ікла.

На секунду в голові промайнула картина мого заду без тулуба, що стояв на колінах з того боку. Тут же я демонструвала принади декольте чоловіку, який майже натягнув на себе скафандра.

- Добрий день, - чемно поздоровалась я з ним, - вибачте, домашні улюбленці такі неслухняні! Не допоможете відчепити хвоста цього бісового надбання? Будь ласка! – і здула пасмо з очей, не маючи сили відвести погляд від обличчя чоловіка.

Ніколи не думала, що хтось може причарувати з першого погляду. «Гарний же, чортяка» - пронеслось в голові, поки Моншер вихлявся в моїх обіймах, та таки висмикнув одну з лап, та потягнувся нею у пітьму під якимось стелажем, хаотично обмацуючи пилюку та все що туди закотилося.

- Скоріше, добродію! – гаркнула, розуміючи, що я втрачаю потенційний обмінний фонд, та надію Твара, - що ви, як не живий!

- Ти! Що собі дозволяєш! – відмер помічник, - якого біса ти тут робиш?

- На жениха підглядаю! – не зрозуміла, як це припущення злетіло з язика, - я вельми цікава, та за кота в мішку змагатись не буду!

- Що?

- Торта ми всі їли, то й у відборі всі участь приймаємо! Але я все ще не впевнена, що те все мені потрібно! Мене більше ось ця недолугість цікавить, - та сіпнула на себе праву лапу щура, загарчавши на нього погрозливо.

Не знаю, що там собі чоловік вирішив, але все ж нагнувся, та спробував відчепити хвоста щура тою рукою, яка все ще була вільна від скафандра.

У нас з чоловіком одночасно в голові намалювалась картина якоїсь вельми негарної та страшної тварини, яка осідлала не менш гидку, виконуючи підозріло синхронні рухи на ній.

- Фу, маніяк ти, Моншер, як не соромно! Гидота яка! Перепрошую! – тут же додала, відслідкувавши на обличчі чоловіка ледь вловиму гримасу. – Він трохи менталіст, мутація така неконтрольована! Але тільки на близьких відстанях, тому не небезпечний. Розпутуйте скоріш, бо в мене спина колом стоїть!