Частина 20

- Один, зовсім один! – стогнало і плакало чоловічим голосом, та з такою тугою, що у мене волосся дибки вставало.

Хотілось пригорнути його до себе, притиснути сильніше, і годувати, годувати.

- Тьху, - стріпнувся мозок і я виплила зі сну, з острахом розплющуючи очі, щоб впевнитись у тому, що мені той красень не наснився.

А таки зась – красеня і слід простив, а лисий товстун з поглядом професійного жебрака вдивлявся в мене, сидячі в кублі, яке я для нього зробила із підручного мотлоху.

Впевнившись, що я повернулась зі світу снів, цей домашній улюбленець розтяг рота в посмішку, а в мене мало серце не стало, бо з цього ракурсу та посмішка нагадувала оскал Сірого вовка з казочки про Червоний кептарик.

- Я такий голодний, такий холодний!

У мене сіпнулось око, бо тільки зараз я зрозуміла, що це саме він стогнав у моєму сні, та вимагав кардинальних заходів по привласненню та відповідальному шефству.

«Мамо рідна» - майнула думка, - я своїми руками притягла цього ненажеру, пригріла у своєму обійсті, показала запаси та розповіла про перспективи подальшого існування. А він за два дні зжер майже весь стратегічний запас, пішов в конфронтацію до Бонусу, і всіляко давив на жалість, вимагаючи обіймів та заспокоєння. Якимось дивним чином до нього приліпилось прізвисько Моншер, і я, хоч убий не могла зрозуміти, яким чином йому вдається так майстерно маніпулювати мною. Когось він мені нагадував, але згадати було не сила, бо він займав усі думки, навіть тоді, коли тихенько лежав на столі, де я працювала над намистом. Під обігрівачем, на хвилинку, лежав і ментально нив, що теплоту обіймів механічні прилади не замінять.

Кісточки з пращурів Моншера просто ідеально вкладалися у комір намисто. Два широких розсувних браслети з різьблених кісточок вже лежали готовими, а ось комір вимагав більш філігранного підбору компонентів. Я вже собі нафантазувала, як хтось із некроманток вдягне те намисто та вразить у саме серце Чорнограя. Чому б не бути на цьому місці мені? Так за три ночі я від чоловічої ментальності так втомилася, що рішення зняти власну кандидатуру з перегонів прийшло само собою. Так, напевне після вранішніх посмішок. Це ж за чоловіком потрібно ходити, як нитка за голкою. Готувати, прибирати, обіймати та підтримувати, бо професія у нього, б-р-р. Ні, я ще дуже юна, мені пожити для себе потрібно. Тим більш у Бонуса стільки ідей!

Одна з ідей саме зараз позіхала, розтягуючи рота, та демонструючи білосніжні зуби. Думка про аферу з переміщення проблемної тварини на чиюсь шию, не давала сконцентруватись на роботі.

Я ледь відчутно посміхнулась, розуміючи, що подумала про заняття, яким завше займалась в якості хобі, як про роботу.

Таку тваринку досить складно прогодувати, якщо талант підняття померлих так і не проклюнувся у моєму тілі. Ну, деякий час мені вдасться обводити роботодавця навколо пальця, а далі що? З таким ненажерою досить складно зробити запас їжі. На дієту його садити – це титанічні зусилля, на які треба достатньо багато емоційної снаги. Він майстерно давить на психіку і жалість. Фізичні вправи робити він точно був не згоден. І навіть сам факт, що це створіння живе та майже звичне в сенсі усього мого попереднього життя, не додавав йому балів. Перемагала розсудливість – я його не зможу прокормити. Навіть якщо буду робити прикраси з ранку до ночі. Некроманток дванадцять, попит скінчиться досить швидко.

І поставало питання, в якому вигляді Моншера краще подати.

У мене постійно шелестіла в голові думка про дитячий візок. Якщо його нарядити в якісь мережева, оборки та прикрити пеньюаром, то ніхто й не замислиться над його розміром. Голова у нього досить невелика, та й чубчик відволікає увагу.

Я знову і знову прокручувала у голові слова Бонуса про правильні мотиваційні важелі та підказки.

«Іноді достатньо однієї маленької, але правильної та своєчасної підказки, щоб повністю змінити маршрут всього вашого життя» - було не дуже зрозуміло, чи то Бонус переймається власним добробутом, чи все ж моїм.

Трофей, який так і залишився в пакеті, який я ще й у морозилку поклала, був не тільки матусею Моншера, а ще й годувальницею, яку тримав під контролем її син. Точно відслідкувавши, що наступного приймання їжі не дочекаєшся, застосував ментальні чари, і ось – знайшов нову годувальницю.

У випадку з Моншером мене цікавило більше питання реінтродукції - переселення і заселення новонароджених тварин на територію, де вони раніше жили, але звідки з якихось причин зникли, для створення нової та стійкої популяції. Це ж неймовірна перспектива для планети Твар. І жіноча особа, яка зберігалась в моєму холодильнику могла стати донором клітин для клонування.

Ми досить довго сперечались по цьому питанню з Бонусом. Він був налаштований на втечу з планети і всіляко просував цю ідею. А я, - я уявила на хвилинку себе героїнею науково-фантастичної саги «Повернення з потойбіччя».

Логічні рівні сприйняття, на які натякав Бонус, потребували відповідей на питання про власну особу та бачення себе та власного сенсу життя. Але рівень №6. Місія – потребував відповіді на запитання: Навіщо я роблю те, що роблю? Заради чогось більшого?

Це єдиний рівень, який зачіпає щось більше, ніж інтереси та бажання людини – тут вони підкоряються інтересам та бажанням усього світу. Тут визначається вплив людини своїми діями на світ і навколишніх людей, це рівень взаємодії людини та світу. Тому, відповідаючи собі на питання цього рівня, ви впливаєте практично на все своє життя. Часто відповіді на це питання змушують людей кардинально змінити весь свій шлях.

Поки він розповідав мені про все це, я знову і знову поверталася до саги з одного боку, і до повернення у звичайний світ – з другого. Виходило поки що не до ладу. І тому я знову відклала рішення у довгий ящик, і попрямувала у комору.

За кілька годин я знайшла столик сервірувальний та дошку з коліщатами для великих горщиків з квітами. Як сказав Бонус, технології на планеті пішли настільки вперед, що ніхто не використовував коліщата для переміщення. І навіть запропонував пошукати щось на кшталт летючої люльки для немовлят.