Частина 18

«Як плакала, в полоні темноти» - завмерла, не наважуючись зробити наступний крок, відчуваючи обличчям протяг, який ворушив не тільки довжелезні пасма моху, а й погойдував капелюшки люмінофорних грибів. Було не зовсім зрозуміло, яким чином вони накопичують те світло, щоб потім у пітьмі сяяти різними відтінками блакитного, рожевого та зеленого. Якщо мені не зраджує пам’ять, то повинна бути світлова чи сонячна енергія. Її накопичують, а потім випромінюють.

Періс топталась за два кроки від мене, всім своїм виглядом демонструючи, що попереду все спокійно.

Чомусь майнула думка, що найкраще переміщатись у природному освітленні, і я вимкнула шар, що тримала у руці. Декілька миттєвостей здавалося, що на мене впала майже повна пітьма, а потім почали розгорятись гриби, трохи світитись тіло Періс, і навіть крук спробував стати у нагоді.

- В Багдаді все спокійно! – прилетіло по зв’язку і я від несподіванки підстрибнула на місці.

- Щоб тебе! – прошипіла неголосно, - попрошу без коментарів, а то сам розумієш, я в таких ситуаціях ніколи не була, власної реакції на подразник не знаю. Але зробити ноги звідсіля дуже хочеться.

- Добре, мовчу! – погодився Бонус, але його витівка надала такої необхідної підтримки і хоробрості, і я пішла за нашим розвідником.

Біля прочинених дверей я завмерла, заглядаючи у приміщення. Видно було погано, сюди світло грибів майже не долинало, було зрозуміло, що в кімнаті повно шаф. Приймаючі до уваги, що Періс почимчикувала далі, я теж вирішила не затримуватись.

Ще одні двері вели в офісну кімнату. Таку, зі столами, моніторами, якимись чудернацькими механізмами. Декілька предметів на підлозі вказували на те, що хтось похапцем збирав власну життєву позицію до купи, та так і залишив її на підлозі, коли покинув цей кабінет назавжди.

- А як ти думаєш, - не втрималась я, - сверхи, що залишились, та не потрапили під кліматичну бомбу, вони ще довго жили?

- Тут достатньо глибоко, майже стовідсотково вони вціліли!

- Це так страшно, усвідомити, що вас залишилось зовсім мало.

- Скоріш за все вони покинули місто.

- Чому ти впевнений у цьому?

- Тому що місто не повертали до життя. Залишили в тому стані, в якому ми його бачимо. Навіть завали не розгрібали. І все це каже про обмежений життєвий ресурс.

Ми завмерли біля розсувних дверей, які були злегка розсунуті, і з того боку у шпарину визирало трохи більше світла, ніж в коридорі. В ту шпарину пролізла Періс, і почекавши пару хвилин, я теж почала протискуватись між стулок.

Приміщення було схоже на ангар, з декількома басейнами. Правда ні в одному не було води, тільки кістки якихось морських тварин. Від величезного в одному з басейні, до декількох менших в іншому.   

Ще були акваріуми різної місткості. Наполовину осушені, забиті водоростями, які все ще були живі у воді, але засохлі над поверхнею води, та навіть за стінками акваріумів.

У воду закапало, і я відслідкувала, що до акваріумів надходить волога, зовсім в незначній кількості по трубі, яка тяглась під самою стелею.

- Дивись-но, тут навіть щось ще працює! І світло є, і вода, і суші, напевно, при достатньому завзятті ми зможемо зробити.

- Суші? – перепитав крук.

- Так, це така японська страва, дуже смачна. Це єдине, що я можу складати з готових інгредієнтів. Потрібен килимок, - почала я, але крук мене перебив.

- Ці водорості модифіковані, я не впевнений, що їх можна їсти.

- Водорості можна їсти майже усі. Тим більше ще й така нагода - безкоштовно! Тут навіть можна вирощувати їх, якщо долити води, та трохи почистити акваріуми. А перевірити на придатність теж можна, лабораторія тут, скоріш за все, передбачена, як і критерії, по яких їх тут модифікували. У крайньому випадку у Гриви можна спитати. Некроманти повинні розрізняти їстівне та не дуже.

- Теж варіант, - після деяких роздумів погодився крук, - а кістками ти з нею за допомогу будеш розраховуватись?

- Та, як би то морські гади, я так розумію, у перелік бійців невидимого фронту не входять? У них ніг же немає. Але, як матеріал під різьблення! Досить таки пристойна основа. І якщо уявити, що середовище проживання закладено у генетичну пам’ять, то сопілка з кісток морських гадів повинна кликати щурів за собою у море! У нас така казка є.

- Про щурів, знову?

Я підняла щура трохи вище від підлоги, щоб роздивитись краще.

- Він дуже схожий на броненосця. Я в зоопарку бачила декілька особин з різних підвидів.

- Скоріш за все це мутація. – Не погодився крук.

- Слухай, я ось думаю, той хто тебе зробив, чому він прив’язав тебе до харчової ланки для отримання енергії? Якщо ти був мобільним сховищем для зберігання пам’яті, то яким чином тебе заряджали? І чому наділили очима? І травна система? Ти ж їси, а при цьому не випорожнюєшся! – я дивилась під хвіст щура, та задавала закономірні питання, які тільки но, як то кажуть дійшли до мене.

Крук завмер, немов переглядаючи інформацію з пам’яті, мені навіть здалось, що він зависнув від натуги. Але через паузу Бонус повідомив, що сховище було зерном, що мало прорости в підходящій білковій формі.

- Це як? – не зрозуміла я.

- Якби щось сталось, достатньо було покласти мене до рота, і процес вбудовування був би запущений.

- О! О-о! Так ось чому тебе зробив вищий сверх – він припускав, що з ним щось може статись, тому на випадок власної смерті передбачив запасний варіант. Штучний розум. Штучний зародок, який підлаштовується, розвивається та асимілюється замість втраченого. Він не обмежив функціонал тільки людським тілом, насамперед тому, що міг підселятися до свідомості інших істот. Без скафандра, наприклад, мандрувати глибинами океану. Але все ж людська подоба дає переваги, які не доступні тваринам. Неймовірно, аватар у дії!

- Ти вгадала, - підстрибнув крук у мене на плечі, - я зможу отримати тіло, як у Періс. Нам треба знайти відновлювальну капсулу. Існуючого розміру недостатньо для повного відтворення місії для повернення.