Частина 11

Коли коридор зробив поворот на дев’яносто градусів, я мало не отримала струс мозку, так гепнула шоломом в стіну, що навіть луна пішла.

- О, тут вже нема звукоізоляції, - промовила вголос, повернула голову вправо і застигла, роздивляючись сплетіння кісток в декількох метрах переді мною.

- Що це таке? – підповзала ближче, підсвічуючи ліхтариком на лобі.

 - Два скелети намагалися витягти третього? – це було схоже на рятувальну операцію, якби не пориста субстанція, яка зв’язала кістки перших двох майже намертво.

Задній притримував однією кінцівкою ноги на плечі, передньому дісталась більша частина тулуба, який кріпився у нього на спині, якщо можна було так сказати, на невеличкій дошці. І передній застиг у тій субстанції майже по тулуб. Задньому дісталось менше.

- Що це за цемент? – було цікаво, що ж сталося, невже той, що зверху – стік на рятувальників, та зв’язав їх рух?

В голові не вміщалося, що таке можливо. Це ж яким дурним повинен бути експериментатор, навіть не дивлячись на розмір його черепа. «На розмір його черепа!» - ляснула себе по лобі долонькою, - ось і вищий сверх, власник будинку.

- Гей, Пух та Бух! – перспектива виколупувати скелетів з цементу зовсім не надихала. А якщо вірити прислів’ям, то порятунок потопаючих справа рук самих потопаючих.

Скелет попереду сіпнувся, впустив ноги, порушуючи цілісність сверха, та залишаючи тільки верхню половину на дошці. Кістки таза посипались на підлогу, точніше на пористу пастку, і я смачно чхнула.

З виду стала конструкція цементу осипалась пилом, і я прикрила брудною долонькою ніс, щоб не вдихати не зрозумій що. Хоча чому не зрозумій, прах сверха, що навіть страшніше ніж «не зрозумій що». Назад я плазувала на трьох і настільки швидко, наскільки це виходило, і тільки за поворотом змогла вдихнути.

З того боку щось вовтузилось і скреготало, але я сиділа тут, і думала.

Все ж з стерхом щось сталось. Смерть сталась, по усьому, але якась незвична. Бо скелети тягли його через запасний вихід, до речі, куди він веде насправді? На рівень моря? То може сюди підвозили щось саме човном? І тоді не потрібно буде повертатись складним шляхом?

Саме в цей момент з-за повороту висунувся череп. Все ж у них вони більші, ніж людські, відмітила, відсуваючись ще на пару кроків назад.

Скелет поторохтів по підлозі немов кігтиками, та застиг переді мною.

- Ти Бух? – для чогось спитала я у нього.

Горизонтальний кивок, скоріш за все говорив, що ні. Хоча в деяких країнах, згадалось мені, це могло значити так. От якби їх було зразу двоє, то точно могла ідентифікувати хто є хто, та написати їм на лобі. А що – гарна ідея.

Я швиденько розповіла йому про власний план вибратись назовні, та повернутись в лабораторію через головний вихід. Бонус попередив, що вони реагують саме на звук.

«Ні» - замотиляв скелет головою. Чи це було так?

- Чому це? – обурилась я.

Скелет потикав рукою мені за спину і підповзав все ближче і ближче. З-за його спини з’явився другий, і я зрозуміла, що варіантів у мене зовсім нема. Або назад, або затопчуть.

Швидкість просування по коридору зросла. І я навіть не розуміла, що саме надихає. Чи два скелети позаду, чи бажання розігнутись, та забути все, як страшний сон.

Біля батога я відхекувалась пару хвилин. Скелети не заважали. Витяглися поряд і чекали. Навіть страшно думати, на що саме.

Я з приреченістю поглянула вгору, та пояснила, що з канатом номер не пройде. Ці пройдисвіти сплели кістки долонь, поєднуючи їх, та трохи присіли, підставляючи мені подобу щабля драбинки.

- Навіть не знаю, - я прикинула, наскільки високо вони можуть мене підняти, і чи достану я до першої скоби.

Скелети чекали, я зітхала. В який саме момент, я вирішила довіритись, не зрозуміло, але коли мене підкинули вгору, я заверещала.

Вчепившись у п’ятий, чи шостий щабель, з острахом поглянула вниз. Так, ці бісові діти вже дерлись канатом, і долаючи тремор кінцівок, я поплазувала вгору.

«Щоб вас чорти в пеклі смажили» - бухтіла подумки. Їсти хотілось майже так само, як пити. А ще, недоречно крутилась думка, що залишки сверха теж потрібно зібрати в мішок. Може бути подарунком, наприклад тій же Гриві. Конструктор «Зроби сам». Ні, ну а що ще некроманткам на день народження дарувати? Прикрашу кістки, череп перетворю на витвір мистецтва. Навіть руки зачесались.

- З прибуттям! – скрикнув Бонус, коли моя голова виткнулась з отвору, застрибав навкруги, немов радів, що я повернулась.

- Ти це, відійди подалі, бо я не одна, а у них з мотивацією складнощі.

Впавши на підлогу, насилу випросталась. Навіть у бік крісла подивилась, але потім все ж дошкутильгала до столу, та розтяглась на ньому.

- Води, - протягла, ні на що не надіючись. І була приємно вражена, бо майже зразу ж мені протягли скляну пляшку, з металевою кришкою. І так, рука, що протягувала – була кістлявою.

Пляшка дивним чином примусила піднятись, а шурхіт бульбашок газу, здалась найкращої піснею.

- Смачна, - гикнула бульбашками, які залоскотали носа, - красно дякую.

Скелети подивились один на одного, а потім знову на мене. В пітьмі, що панувала у їх черепах явно було щось, що дозволяло дивитись, бо так і параною можна отримати. Майже ідентичні, одного зросту, комплектації, - я пошкребла потилицю, розмірковуючи, яким чином спілкуватись з ними. Одне діло – роздавати накази, а інше, вивуджувати інформацію.

- Бонус, а Бонус, а як у них вивідати, чому вони мене на вихід не пускали? До речі там кістки сверха залишились, він все ж того!

- Того? – схилило голову чучелко птаха. Я тільки тепер додивилась, що на кісточках у крука чорний пухнастий чи то мох, чи то пух, так і підмивало сказати – зазеленів. Дивний вигляд наштовхував на роздуми у адекватності птаха.

- Так, він помер, якимось дивним чином, стік м’язовими тканинами на підлогу, зацементувавши своїх протеже, - вказала підборіддям в напрямку скелетів.