Частина 10

Потицявши пальцем у подобу желе, хоча більше ця дивна субстанція нагадувала лизуна з дитинства, я зрозуміла, що їсти ось це, точно не зможу. Ні з заплющеними очима, ні під соусом, ні навіть під сто грамів, як любив казати мій тато.

Шмигнула носом, згадавши, як він зазвичай балував мене делікатесами, коли повертався з-за кордону.

А яка була надія на апарат з виробництва їжі. Саме про нього я згадала, коли закінчила з екскурсією приміщенням. Це ж само собою зрозуміле, що вчений повинен щось їсти, нехай він і вищий сверх, але ж не фотосинтезом харчується. Тим більш, що тут навіть балкону не було, і по всьому цьому, для того, хто тут жив навіть повітря подавалось очищене та знезаражене, і поживності у ньому було нуль цілих, нуль десятих. Ось я і спитала про харчування. А крук показав. Хоча краще б не показував. Виявилось, що липка маса розсмоктувалась попередньо в роті до напіврідкого стану, потім її треба було ковтнути. Складно хоч щось розсмоктати, якщо воно люмінесціює в кутку, воняє хімічними сполуками, та ще й час від часу пускає гази.

Тьху, як не вмовляв Бонус, а я навіть скуштувати це не змогла. В момент, коли воно майже зіпсувалось, крук  наказав викинути в утилізатор. Ось цей гаджет, я точно б прихопила з собою, невеличкий, компактний, раз і порядок. І валізу теж, бо чому це я повинна платити за зарядні пристрої, коли тут така прогресивна технологія простоює. Я б і ванну регенерації прихопила б. Тільки розуміла, що це безперспективно. Шлях сюди був складним, мало ноги не переламала, якби не Періс в якості страхувального містка, то точно б в якійсь ущелині опинилась Я знову покосилась у той бік, де ледве чутно працював апарат, що робив з моєї Періс лялечку.

- То де скелети? – запитала у крука, зрозумівши, що крім крихітного санвузла більше нічого в приміщенні не має. Ні, було всього багато, але дверей, та скелетів не було.

Крук весь цей час сидів на якомусь лячному кріслі. Такому, що ніколи не знаєш, чи то стоматологічне воно, чи гінекологічне, чи у ньому з людей мізки дістають, а може й не тільки мізки. Таке собі, що змушує задуматися і обійти десятою дорогою, навіть не дивлячись на те, що там монітори блимали, та щось постійно попискувало, після того, як Періс хвостом щось там у валізі увімкнула.

- Тут нема.

- Бачу. А де можуть бути?

- У запасному виході.

- І де він?

- Там! – вказав крук на решітку у підлозі. Я навіть вирішила, що то каналізація. Бо на вентиляцію мені крук зразу після відкриття дверей вказав. І так, решітка там була зірвана. А значить він мав рацію, саме таким чином його звідсіля поцупили.

- То вони туди сховались, і решітку за собою закрили? – для чогось перепитала я. Бо навіть в костюмі хімзахисту, тьху ти, захисту від умертвінь, лізти туди було якось лячно. Ні, я звісно в книжках про різні такі речі читала, але навіть у багнюкі в дитинстві не бавилась.

- То погукай, нехай вилізуть, - запропонувала круку.

- Не вийде!

- Ти не знаєш кодового слова?

- У них нема кодового слова. Тільки на ім’я активуються.

- І які у них ім’я?

- Пух і Бух.

- То я покричу? – запропонувала, заглядаючи у пітьму за решіткою.

- Я не впевнений. Вони не повернулись сюди, значить там щось сталось.

- Вони вмерли, їх привалило чимось? Вони застрягли? – я перебирала варіанти, не в змозі навіть уявити, чому скелети не повернулись на базу. Так і підмивало сказати «всрались та втопились».

Я майже вгадала з останнім. За решіткою була вертикальна труба. Добре хоч металеві скоби були з одного боку, в якості східців. Навіть не знаю, хто їх залишив, чи все ж верховий сверх по ним інколи лазив. Так, щоб м’язи не атрофувались.  Крук показав шолом, я надягла його і вперше уявила, що я космонавт, мандрівник Всесвітом, і йду на завдання. Засмутила відсутність напарника, та будь якої зброї. Ручка-лазер, то як пугало, навіть ворону не відлякне.

У трубі було тихо, я лізла вниз, та бурмотіла під ніс: «Качка з річки йшла, гурт качок вела: це — качатко сиве, це — як жовта слива, це — брудненький квачик, це — м’якенький м’ячик, це — як вовни жменька, це — кривеньке, це — сніжок, що за дивний батіжок?»

Він висів на дужці, немов хтось згубив його тут, колись давно, бо на нього за цей час начіплялось пиляки, і якимось дивним чином не зачепила його підбором чобітка, коли опускала ногу нижче. Я поглянула вниз, і десь в трьох-п’яти метрах нижче побачила підлогу.

- Може цю мотузку прив’язали, щоб забиратись на драбинку? – спитала у самої себе, бо стояла на останньому щаблі, а до підлоги ще далеко. – І як я назад вилізу? – погукала вверх, маючи намір отримати відповідь від Бонуса. Але запитання немов застрягло в повітрі, і навіть луна зверху не озвалась.

- Добре, якщо це запасний вихід, то можна вийти, а зайти так, як попереднього разу, - вирішила я, та схопилася за батіжок.

По горизонтальному коридорі прийшлось повзти навколішках. Чомусь лаз був затісним, може щоб ні у кого бажання не було? Бо він не закінчувався та не закінчувався. В якийсь момент мені стало настільки лячно, що я декілька хвилин пролежала на підлозі, відшукуючи у собі друге дихання. А ще фантазувала, що таких квест кімнат у моєму світі немає, і навіть якби були, то б не дотягували до усього цього. І вперше в житті мені схотілось повернутись назад, додому, та втілити саме такий формат розваг у життя. Сюр навпіл з технічними та технологічними новинками. А ось ці комбінезони, це ж родзинка, щоб хлопці слиною захлинались, дивлячись на задки своїх подруг. Я хихикнула, уявивши розміри від XS до XXXL. І про хлопців теж пофантазувала. Ні, ну накачані в них би виглядали безпрограшно, а ось худі та товсті. Саме не зрозуміла, як почала сміятись. Обов’язково повернусь, чого б мені це не коштувало. Зціпила зуби, перевернулась та поплазувала у пітьму.