Частина 7

- Ненавиджу тебе, - бухтіла я в тьмяному освітленні довгого коридора, зупиняючись через кожні три кроки.

- Вона не зняла захист, вона просто прислала сюди птаха, а він поцупив те, що впало в око.

- Хочеш сказати, що ти виглядав таким неймовірно привабливим?

- Тепер підстрибни два рази, - не відповідаючи на питання скомандував Бонус.

- Щоб тебе вовки вхопили!

- А це ще хто?

- Хижаки, живуть зграями, можуть загризти навіть трицерата.

Я говорила, щоб відігнати від себе страх. Він холодними краплями стікав по спині, примушував трястися всередині, та кожного разу проклинати той день і час, коли я щось не те зробила, з точки зору Світобудови.

Півтораметрова знахідка, яка якимось чарівним чином вибрала мене хазяйкою, була залишками дуже рідкісної тварини-розвідника. Він міг повністю зливатись з місцевістю, збирати інформацію, а потім надавав його куратору-дурху, через ментальний зв’язок по кодовому слову.

Хто ж знав що кодове слово «Домен» і клацання пальцями, як зняття блокування?

Ця зараза невідомо скільки їздила над дверима трейлера, прикидаючись прикрасою. Це всередині трейлер підлаштовували під себе тимчасові власниці, а ось зовні, все залишалось як було.

Як пояснив Бонус, зв’язок, який установився між нами, не можна назвати некромантичним на сто відсотків. Ні, зазвичай неживе не повинно відгукуватись та дріботіти слідом, немов породисте цуценя. Якщо ти не ділишся силою, некромантською, на хвилинку, то кістки – це археологічні знахідки і більш нічого.

Але під черепом у цієї істоти був імплантат. Невеличкий, майже невидимий ззовні, немов камінчик застряг в оці. Ось він і акумулював будь яку енергію. Ментальну, некромантську, магнітних полів та ще бозна яку, дивлячись на захват Бонуса, та обіцянку розширеного тестування в лабораторії.

Із позитивного – Періс продублювала хребет трицерата, і ми добігли до міста за якихось три години. Тільки мотляло так, що я мало шлунок не залишила на підлозі трейлера. Щоб я ще раз, та ніколи, нехай би він пощезав, цей трейлер. А що я хочу, Періс саме так бігала, ось вона з трицерата й вижала максимум. Тепер його кістки точно тільки в музей, вона коли з нього зіскочила, то він,  немов Лего розсипався. Збирай, не збирай, а в якості виконаної роботи не прокотить.

Порадувало, що Бонус точно вказав напрям та ми не заблукали серед нагромаджень зруйнованого міста. Саме під відсунутою плитою була стоянка для трейлера, а вхід в будинок некромантка прикрила павутинням. Таким дебелим, в палець товщиною. Я, коли його побачила, відмовилась йти усередину.

 Павук такого розміру, він мене розтовче! Навіть ім’я не спитає.

- Це імітація, - заспокоював мене крук, а Періс ластилась під ногами, немов кішка.

Хоча крук потім мене просвітив, що вона еманаціями страху підживлювалась. Всеїдна істота виявилась.  Дещо надмірно реалістичний килимок я стягла палицею, і саме нею потягла його в комору, в якій зберігались якісь механізми, речі і всякий непотріб, як на мій погляд.

А ось житлова частина будинку мене порадувала. Повноцінна однокімнатна квартира, чи як кажуть в моєму світі 1+. Кухня суміщена з вітальнею, спальня, та санвузол. Ще були сходи на другий поверх біля санвузла, але вони були засипані сміттям та залишками зруйнованого другого поверху.

За змогу прийняти душ, я напевне віддала б душу. Якби Бонус не попередив, що місткість баку сто літрів, я б навіть голову не вимила, підставляючи під струмені плечі та спину.

У випадку з попередницею, їй дійсно пощастило знайти це місце. Інші відьми, я ніяк не могла звикнути називати їх некромантками, підлаштовувались, як могли. Хтось викупав збірний будинок, хтось реконструкцію приміщення, яке було не дуже зруйноване. Хтось жив у підземних горизонтах. Під землею збереглося доволі багато комунікацій та підземних комплексів. А власниця чорної спальні купила заміну насоса, який качав воду у опріснювальну станцію у підвалі будинку, та заміну сонячних панелей.

- Я в раю, - витягла я ноги на пуфик, що нагадував великого кудлатого пса. – Скільки ми можемо прожити на запасах їжі?

- Два тижні, ні, скоріше днів десять, якщо лежати і нічого не робити.

Бонус відповідав на мої питання, хоча вони йому й не подобалися. А я повинна була зрозуміти, як себе поводити, чи зовсім нічого не робити, для того щоб прибули перевіряльники, і відправили мене назад, чи в'язатися в авантюру «знайди пригоди на свою дупу – отримай Бонусом по голові».

Цікавість і здоровий авантюризм, які якимось дивовижним чином вигулькнули з-під шкаралупи, в якій я ходила останні років п’ять, так саме з того часу, коли почалося статеве дозрівання.

- Невже це була я? – думка не встигла розтанути, як Бонус наказав завмерти.

- В цьому світі не було магії, тому тобі потрібно задіяти кров.

- Як саме? – я дивилась на темний коридор, більшу частину якого ми вже пройшли. Залишалось зовсім трохи.

- Ти не власник лабораторії, крім нього ніхто не зможе ввійти в двері!

- А ти? – спитала, бо якось ця категоричність пробрала морозом по спині.

- І я не можу! Я згадав, звідкіля мене поцупили! Там тільки повітропровід. 

- От щоб тебе! – перепочинок затягувався, питання крові і власне технологічні штуки, за допомогою яких зачинили лабораторію, кружляли в голові, немов мухи.

- Послухай, Бонус, а ти маєш на увазі, що я повинна прислухатись до поклику крові?

- До поклику, до шепоту, та до будь чого, бо я не знаю, як тобі допомогти, там далі голосовий ключ та лазерні тенета.

- Або я повинна підібрати голос, або якось проявити невидиме, - згадалось, як в одній книзі герої виявили, що ключем був вислів «Ом мані падме хум» - і до речі, а ти не пробував сам щось сказати?

- Ти що? Мене ніхто не чує!

- В сенсі?

- В прямому сенсі, я з тобою спілкуюсь методом асимілятивного з’єднання на основі ДНК.

- Це ти хочеш сказати, що краплю крові розклав на складові і побудував систему комунікації? – в голові цей абсурд не поміщався, але саме пошук пояснення відволікав від останнього ривка.