Частина 5

Пухкі пироги з сиром витончено наповнювали повітря кухні ароматом ванілі та дражнили рецептори в очікуванні зустрічі зі здобним тістом і неперевершеним домашнім сиром з жовтком, ваніллю, цукром і ізюмом. Фірмова страва тітки, фантастичне задоволення та спокуса, перед якою ніхто не міг встояти. Спробувавши один раз – ти ставав заручником потаємного бажання. Сновидою, що розшукує неперевершене поєднання у всіх інших пирогах, і з сумом констатує, що нічого подібного не існує.

Я давилася слиною, розглядаючи деко з омріяними пирогами, та в пів вуха слухала те, що мені каже тітка. Щось про те, що робота з тістом – то справжня магія, а ще про те, що тісто любить руки, спокій і тепло. Ну і обов’язково, що гарячими пироги їсти не можна. Але терпіти було не сила, тому, як і завжди, я очікувала, коли вона відвернеться до духової шафи.

Але цього разу поцупити окрайчик не вийшло. Як тільки я потяглася до рум’яного пирога, він репнув та з сира вискочила миша. Та сама з мультфільму про Тома та Джеррі. Вона вирячилась на мене червоними очима та гаркнула чоловічим голосом: «в правильному напрямі йдете, товариші!»

Мало того, що я сіпнулась від миші, так ще й її не реальний вигляд та монолог остаточно добив мене, і я прокинулась, з подивом вдивляючись в лускату стелю трейлера.

- Пироги! – протягла тужливою піснею, розуміючи, що ніколи знову мені не доведеться спробувати родовий делікатес.

- Де? – спитали у мене за головою, і я підскочила на ліжку, в перший момент забувши про крука.

- Та не де, наснилися вони мені!
- То приготуй!

- Я не володію такою магією. Це моя тітка вміла, а я тільки їла їх. Ти навіть не розумієш.

Через десять хвилин Бонус нервово стрибав по кухонному куточку та вимагав витягти рецепт із пам’яті. Бо я йому зламала світосприйняття. Ну от як він може хотіти щось скуштувати? Якщо у нього рецепторів нема, а моя розповідь щось там у нього всередині полоскотала?

За ребрами у крука не було нічого, тому я довго дивилась на птаха, перебираючи у голові варіанти. Зупинилась на тому, що це якесь відхилення. Бувають різні типи збочень, вуайеристи, наприклад, або ще ексгібіціоністи.  І якщо в першому випадку – це підглядання, то у другому – демонстрація.

Як може розповідь про пироги лоскотати щось у середині було не зрозуміло, але на птаху я після дивилась з підозрою.

Так само як на чоботи легко ступи. Чи козлоноги? А може ходулі циркові, бо знайдені у задньому відсіку трейлера ці предмети, підпадали під усі ці визначення. І одночасно відповідали на питання – як легко зламати шию.

Хоча Бонус намагався мене переконати, що якщо я потренуюсь, зможу бігати і стрибати в них з пристойною швидкістю.

Бігати та стрибати! Ви тільки вдумайтесь, я, котра на фізичному вихованні отримувала залік тільки за те, що приходила на заняття, і ось все це – з ходулями. Я якось до секретаря Чорномора передумала найматися. Хоч і гівно навкруги, але вихід потрібно спробувати пошукати.

І хоч ранок вечора мудріший, але нічого я, на жаль, не придумала. В щоденнику було конкретно вказано, що до відлюдкуватого будиночка від перешийка біля двадцяти кілометрів, і хоча дороги до нього й не було, і знайшла його попередниця зовсім випадково, все ж відстань була досить великою.

Невелике місто, в п’яти кілометрах від якого за непереборними перешкодами у вигляді крихких залишків прадавнього виверження вулкану ховався об’єкт, було вибране дівчиною для полювання по декільком причинам.

По-перше, в ньому існувала дослідницька лабораторія. Результати досліджень, точніше захороненні зразки, дозволили їй не витрачаючи час достатньо довго виконувати план. По-друге, затишна бухта, при повній відсутності живого, використовувалась жінкою в якості розваги. Вона каталась на хвилях на віндсерфі, чи подобі парусної дошки на цій планеті. В-третіх у неї був пристойний будинок, навіть вікна збереглися! Його прикрило великою плитою, коли кліматичною бомбою було знесено майже всі будинки. В щоденнику вона написала, що плиту зняли декілька коміногів. Вона використала їх в якості домкратів, а потім вони змістили ту плиту на декілька метрів в бік.

Я вперше позаздрила попередниці. Це ж скільки помічників у мене може бути, мінімально – транспортний засіб. Максимально, - я прикусила нижню губу, створюючи уявний образ мети. Уявляла, чого хочу досягти і як це робитиму.

Від роздумів відволік крук.

- Вари кашу! Час минає!

Помішуючи крупу, з острахом поглядала в куток. Там висів комбінезон, як сказав Бонус – польове екіпірування некроманта. Чорне, прорезинене щось. Я так розумію, що його використовували за призначенням на перших курсах Академії. Чи все ж на всіх курсах, включно й до випускного, якщо брати до уваги спогади некромантки. Це тут, на планеті, підіймати випало вже тільки кістки. А ось там, у Великому світі, тренування на кладовищах – то найкраща дресура та розвага викладацького складу. І підняті заляпували з ніг до голови учнів, в разі похибки, невдачі, або нетримання сечі, тьху ти, нетримання сили. Не вгадав з дозуванням і мерця розірвало на шматки. І не тільки ти гарний, а й оточуючі, якщо не встигли сховатись.

- От я думаю, якщо погукав на день народження, а до тебе не прийшли, то це можна підняти сверхів – і у тебе повноцінна вечірка? – завмерла з ложкою біля подоби кухонної плити.

- Краще не сверхів гукати, а дурхів.

- О, а це хто ще?

- Тобі до дурхів, як до Гур-Гора з зав’язаними очима.

- У нас кажуть, як до Києва рачки, - і тут я зрозуміла, що звідкись несе горілим. Воняє, якщо бути зовсім точною.

- Знімай! – зреагував крук на димок, що почав курітись над кашею.

- І ще чого! Я не буду роздягатись при тобі!

- Дурепа! Каша горить!

Чомусь установку – кожного дня щось нове, - я не злюбила саме з цього моменту. Бо пригоріла каша – то те ще задоволення. А нову Бонус зварити не дав, сказав, що не маю права викидати органіку, бо хоч офіційно планета не заселена, але не зрозуміло хто на те частування може нагодитись. Він ставить на попередніх жителів планети. А приймаючи до уваги деяких представників фауни і флори, я знайомства з ними однозначно не переживу.