Розділ 41

"Тільки дурень ніколи у своєму житті не змінює думки."

Конфуцій

Перший сніг припорошив дороги, розмальовуючи місто сріблястими візерунками інею та прикрашаючи вікна будинків білим мереживом. Над дахами з численних вигнутих труб здіймалися стовпи напівпрозорого диму, наче примарні постаті олов’яних солдатиків. Амулети, амулетами, але я вже давно помітила: у світі стихій дуже люблять живе полум'я. Каміни тут — не просто спосіб зігрітися. Це радше данина традиції, знак поваги. Як і безліч відкритих водойм, затишні сквери та високі вежі доступні всім вітрам.

Мобіль м'яко котився кам'яними плитами. Тільки тихий гуркіт елементаля виказував, що ми рухаємося, та картинка за вікном, де на білому візерунку залишається темний слід від коліс. Я трохи нервово поправила поділ сукні, думаючи, як усе складеться сьогодні, але на мою руку, тут же лягла тепла чоловіча долоня і всі тривоги миттєво здали позиції, капітулюючи під поглядом мого… чоловіка…

Зрештою, щоб не думали про мене родичі Гарта, головне, що він сам кохає мене, я його. До того ж, моє завдання полягає рівно в тому, щоб цим родичам не сподобатися. Як це? Все дуже просто. Єдиною найголовнішою причиною, через яку всі ці роки Ар Аліус не вигнав Гарта з роду, це контроль, можливість хоча б так тримати молодшого сина в кулаці, створюючи ілюзію благополуччя. Контроль та надія за допомогою вдалого шлюбу посилити позиції. Все ж хоч і некромант, але Гарт один із найсильніших магів в Ерторані.

Словом, Елара запропонувала безпрограшний варіант: показати Ар Аліусу, що він втратив можливість впливу на сина. Поставити його перед вибором, результат якого ми знаємо наперед.

Думки знову почали крутитися довкола сьогоднішнього вечора. Усе продумано до дрібниць: як поводитися, що говорити, де ввімкнути нахабу, а де відімкнути розум... Одна справа – сліпо дотримуватися правил, інша – бездумно нехтувати ними, а ось порушувати продумано і без небажаних наслідків – завдання складніше. Так і збожеволіти недовго. Голова обертом вже від цих інтриг. З корабля на бал… З демонічної пустелі у зміїне кодло. І ще не відомо де краще. Требо якось відволіктися…

– Слухай, а чому в тебе вдома ні привидів, ні скелетів немає? Я думала житло некромантів моторошним повинно бути, – запитала, повертаючись до Гарта.

– В нас.

– Що у нас?

– У нас удома, – відповів Гарт.

За кілька тижнів я так і не зуміла звикнути до цього факту. Та й, відверто кажучи, звикати не було коли, до сьогоднішнього балу мене готували як до війни. Ось і зараз, я знову почала згадувати порядок дій і мало не пропустила відповідь на своє запитання.

– Я не беру роботу додому.

– Логічно… – згадала Кешу у шафі. – А ось я, схоже, беру... Кеша! Я забула про нього! адже в нього камінь сили майже розряджений. А Унара та Ді Стевол що з ними? Я просто жахлива! Я забула про них. Як так? У нас ще є час, можемо швиденько переміститися в Шалтар ?

– Ні?

– Га-а-арт! – я ледве не гарчу його ім'я, воно і тягнеться добре, а він тільки сміється у відповідь.

– Заспокойся, з ними все гаразд.

– Звідки ти можеш знати?!

– Камінь сили твого Кеші я зарядив, ще коли тебе шукав. Там на місяць вистачить. А решта проходить свідками у справі. Я останні дні лише про них і читаю у звітах.

Який він!.. Чудовий! Я з радісним вереском повисла у Гарта на шиї, впиваючись у його губи коротким щасливим поцілунком.

– Я вже казала, що кохаю тебе?

– Казала, – ніжно усміхається Гарт.

– Так от я тебе обожнюю! – і шепочу, втикаючись у комір його сорочки: – Дякую тобі.

Пообійматися досхочу, однак, нам не дали. Шум, гам магічні вогні, що літають над алеєю. Свято саме в розпалі: перед витонченим білокам’яним маєтком вишикувалися мобілі Транспорт невпинно снував туди-сюди; гості ж у барвистому вбранні, прикрашеному камінням та вишивкою, неспішно піднімалися до парадного входу.

Гра розпочалася. Я роблю перший крок на вкриту памороззю плитку біля сходів і гордо скидаю голову. Моя рука лежить на зігнутому лікті Гарта, чорний плащ тягнеться шлейфом, залишаючи за собою слід, але це зараз не має значення. Щойно ми переступили поріг, Гарт допоміг мені зняти плащ, а вишколені, наче роботи, слуги понесли його до сотень інших. Хоча зовсім не таких самих. Ми з Гартом явно вирізнялися: дві чорні плями у строкатій каруселі шовку та парчі. Однак, саме це нам і було потрібно — привернути до себе увагу… З першої секунди. І, судячи з розлюченого погляду глави роду Ар Аліус, який до нашої появи привітно всміхався гостям, — нам це вдалося

Щоправда, першим до нас підійшов не батько, а брат Гарта.

– Не чекав, що ти прийдеш, – промовив молодий чоловік років тридцяти п'яти, може, трохи більше. Саме на його честь сьогоднішня урочистість.

Щоправда, сама я не хотіла б, щоб мій день народження проходив так…

– Не чекав, що ти помітиш, – Гарт повернувся до брата, з якоюсь не зовсім зрозумілою мені впертістю, дивлячись йому в очі.

Схоже, вони навіть не помічають, наскільки схожі. Не зовні, ні, а ось цією впертістю та небажанням зробити крок назустріч один одному.