Розділ 39

"Сенс життя в тому, щоб наповнювати його змістом."

Віктор Франкл

– Ходімо? – Гарт поправляє комір на моїй (фактично його) сорочці, що стирчить з-під светра, і мій погляд знову чіпляється за рукавички на його руках. Я кілька разів уже порушувала цю тему, але відповіді не отримала… Тож чому б не спробувати дізнатися зараз.

– Ідемо. Але за однієї умови, – відповідаю я, і Гарт запитливо піднімає брову. – Поясни, навіщо ці рукавички?

Адже це не данина моді. Інші маги не носять рукавички постійно, навіть некроманти, якихось шрамів також немає. То чому?

– У мене десяте коло дару. Рукавички – це один із способів блокування неконтрольованої магії. Для більшості людей будь-який мій дотик супроводжується, скажімо так, неприємними відчуттями, а іноді й болем. Особливість магії смерті. Я відповів на твоє запитання? – Гарт простяг мені руку, знову пропонуючи йти.

– Так, цілком, – ось тільки Вітор і Ліна сильні маги, сестра його – навпаки занадто слабкий, до того ж рідна кров, а отже, тут він може закриватися тільки від мене. А я цього не хочу... Легким, уже майже звичним рухом я стягую рукавичку, кладу свою руку поверх його долоні. – Зайва деталь.

Ми так і спускаємось рука в руці. Невеликий жест, але він вселяє в мене впевненість і віру, що ми впораємося з усім.

– Слава стихіям! З вами все добре? – вигукує сестра Гарта, роблячи кілька кроків назустріч, варто нам показатися на сходах.

Вітор із Ліною залишаються на місці і просто дивляться, але як по-різному! Якщо Вітор зміряв нас оцінним, трохи тривожним поглядом, ніби підраховуючи кожну подряпину, та вимагаючи від Гарта докладної розповіді про наші пригоди, то Ліна дивилася так, наче їй і без того усе зрозуміло… Але ось на моєму обличчі та наших руках, все ще зчеплених разом, погляд її затримався, а на губах з’явилася шира усмішка.

– Все добре, – ніби не помічаючи всіх цих поглядів відповідає Гарт. – Пропоную переміститися у вітальню, і я… ми все розповімо.

Пояснення зайняли чимало часу. Настільки, що в якийсь момент я занудьгувала, і дівчата, миттєво скориставшись такою можливістю, потягли мене на другий поверх "Наводити красу", як сказала Елара (сестра Гарта). Словом, розпитування продовжилися, але тепер набули трохи іншого характеру.

– Тобі подобається Гарт? Хоча не відповідай, і так усе ясно. І по ньому теж усе видно. Я ще тоді на цвинтарі все зрозуміла і навіть йому сказала, а він ще сперечатися почав, – Ліна м'яко розчісувала мені волосся, поки Елара діставала з сумки склянки з якимось зіллями і капала їми мені на шкіру. Сподіваюся, вони знають, що роблять.

– Тоді на цвинтарі?

– На якому цвинтарі? – відірвалася від своїх склянок Елара.

– Ой, ти б бачила! Гарт такий милий був, нікого до себе не підпускав, а тут схопив Олексану на руки і несе. Сам!

– Він що виснажений був? Левітація ж є... – здивовано кидає Елара, змащуючи мої руки дивною білою масою, що пощипує і стягує шкіру на місцях подряпин, але Ліна тільки хмикнула у відповідь на її репліку, а я сиджу, слухаю і намагаюсь приховати усмішку…

За дівочими розмовами, під час яких я трохи дізналася і про своїх співрозмовниць, час пролетів швидко. Виявилося, що Ліна і справді з Землі, хоча це не сильно розголошується. Я навіть згадала, чому при зустрічі вона здалася мені знайомою. Адже це вона з Віктором відкрила портал новорічної ночі майже рік тому. Коло замкнулося, вони потрапили до Ерторану завдяки мені, я завдяки їм… Дивовижна штука – це життя…

А ось Елара мене здивувала. Еларія Ар Алліус, молодша дочка правителя богатої долини виявилася не такою, якою мені уявлялася. Так, дар у неї практично вигорів, живе вона не в столиці, а в хатинці у лісі подалі від людей, але вона зовсім не здалася мені нещасною. Шрами? Та на Землі татуювання іноді страшніше виглядають, ніж тонкий візерунок полум'я, що тягнеться її шиєю і щоками аж до скронь чорним слідом. Виглядає хоч і незвично, але не потворно, навіть красиво.

Не знаю, чи розуміє це сама дівчина, але в будь-якому разі, шрами не завадили їй знайти своє покликання і стати майстринею зілля. Крихти дару для цих чар достатньо, і дивлячись на те, як моя шкіра з сухої почервонілої сітки стає гладкою і світлою, як зникають дрібні ранки, мозолі та синці, я готова визнати її талант. Що не кажи, але приємно почуватися людиною, а не пошарпаною її версією.

– Ну ось, готово, – Елара повертає дзеркало так, щоб я змогла роздивитися себе.

Чорні кучері більше не виглядають мочалкою, і пишною хвилею вкривають мої плечі. Проста сукня зеленого кольору зі сріблястою вишивкою на рукавах і подолі підкреслює очі, м'яка тканина не сковує рухів, і гарно підкреслює фігуру. Пощастило, що у нас з Еларою один типаж і розмір.

– Дякую вам! – кажу я щиро, повертаючись до дівчат.

– Це дрібниці, – посміхається Елара, а ось Ліна раптом різко повертається до вікна, виглядаючи щось... Або когось.

– Що там?

– Мобіль приїхав. Схоже, начальство завітало.

– Начальство?

– Глава управління магічної безпеки.

– Це погано? – у Гарта ж не буде неприємностей через мене?