Розділ 37

„Якщо ви кохаєте, а вас ні – відпустіть.

Якщо вас кохають, а ви ні – придивіться.

Якщо кохання взаємне – боріться.

Ошо

Я з нетерпінням стискаю руку Гарта, здається відпущу – і все піде крахом. Що він скаже? Чи повірить? Моє очікування ніби розтягнулося у вічність, але Гарт хоча б не зривається з міста з криком "згинь" – це вже добрий знак. Напевно…

А в наступну мить…

– В цілому, я так і думав, – каже він цілком спокійно, тим самим спантеличуючи мене.

– Тобто так і думав? Я тут переймаюся, що зараз буде вигнання демонів та утоплення відьми в річці, а ти так і думав? У вас тут що потраплянці табунами ходять? – я з удаваним обуренням, м'яко штовхаю його в плече, хоча насправді видихаю з полегшенням.

Мінус одна таємниця, а таке відчуття, що камінь із плечей скинула…

– Табунами ні, а от парочку я знаю. Навіть на весіллі їх гуляв.

– Мило, – я скептично хмикнула, все ще не до кінця впевнена, що він говорить серйозно.

– Пам'ятаєш, про що я тебе просив, коли ми тільки-но перенеслися сюди?

– Коли ти намагався переконати мене в тому, що треба кинути тебе посеред пустелі? Так, це я не забуду.

– Я казав, щоб ти спробувала повернутися на Ерторан, і розповіла про все, що сталося, моєму другу Вітору і його дружині Ліні.

– Хочеш сказати вони…

– Того дня, коли тебе перенесло на Землю біля аномалії, залишився слід, ниточка, що зв'язує світи. Всесвіт завжди прагне рівноваги, і коли ти опинилася на Землі, утворився ще один спонтанний портал, який переніс Вітора сюди.

– От як. Виходить, завдяки мені ти зустрів свого найкращого друга. Непогано я постаралася, правда? А друга, Ліна... Вона звідки взялася?

– Довга історія. Але в неї на відміну від нас є дар, вона може відкривати портали між світами.

– Тобто чисто теоретично, вона може відкрити портал сюди і витягнути нас?

– Якби могла, то вже відкрила б.

– Ну так... – чудово, коли є люди, яким можна так безмежно довіряти… Та я раптом спіймала себе на думці, що частково вже ревную Гарта до цієї дівчини. – І як нам тоді вибиратись?

– План не змінився. Храми розміщуються біля джерел чистої сили. А в нас з тобою є портальні амулети виготовлені найсильнішою крокуючою Ерторана, причому на прохання жриці Тауни, – промовив Гарт, і, побачивши нерозуміння на моєму обличчі, додав: – Богині долі.

– Отже, шанси вижити є, раз стільки народу в цьому задіяно, так?.. Це обнадіює.

Гарт кивнув, потираючи хвору ногу, а я подумки починаю рахувати, скільки днів залишилося до закінчення дії блокатора і жахаюся. А раптом ми не встигнемо дістатися до храму? Раптом амулет не спрацює? Раптом… Стоп. Що буде, то буде, це не привід завчасно панікувати.

– Ну що, посиділи на доріжку – і в путь?

– Спочатку треба зробити запас їжі, – Гарт потягнувся за кинджалом, а я відповідно за вузькою стрічкою тканини, обмотуючи наші руки.

За знайомою схемою на березі з'являється гірка непоказних, але їстівних мушель. У мене вже почали боліти руки, але розуміючи, що це питання життя і смерті я тільки міцніше тримаю Гарта. Дивовижно, наскільки сильними ми стаємо, коли розуміємо, що, крім нас, ніхто цього не зробить.

Але головне – ми впораємося.

– Ну що, тепер у храм підемо не з пустими руками?.. – жартівливо коментую я останню партію мушель, але в цей момент земля починає тремтіти і частина берега обвалюється просто під нами, піднімаючи хвилю бризок.

Камінь, на який я спиралася, йде під воду так швидко, що я не встигаю зреагувати, а слідом за ним під воду йдемо, точніше падаємо, і ми. Стрімкий потік тягне нас по вузькому, але на щастя гладкому жолобу. За інших обставин ми напевно звернули б собі шию в першу ж секунду, а так Гарту вдалося згрупуватися і підтягнути мене до себе, руки наші я так і не встигла розв'язати. Тепер ми без жартів разом, і у вогонь, і у воду, а ще й кам'яні труби.

Бійтеся своїх бажань. Добу тому я мріяла про воду, просто марила нею, а тепер відпльовую заради ковтка повітря. Вода хоч і не крижана, але й не парне молоко, тягне нас ніби козенят за мотузку, не даючи жодного шансу вхопитися за берег і вибратися з пастки.

– Попереду водоспад! – чую я голос Гарта крізь шум води, а наступної миті ми разом з товщею води падаємо вниз.

Вода всюди. Вона тисне, вона ніби поглинає мене, тягаючи кудись на дно, штовхаючи хвилями бульбашок з боку на бік. Я борсаюся, намагаючись протистояти стихії, але виходить у мене не надто вправно. Нарешті ноги торкаються дна. Знаходячи опору, ми маємо змогу відштовхнутися! Ми пливемо, вгору, з останніх сил напружуючи легені, не дозволяючи собі зробити вдих. Я не маю права стати баластом для Гарта, який пливе поруч. Що не кажи, але ми відповідаємо один за одного. І ось нарешті довгоочікуваний момент – я роблю вдих, і в легені проникає не холодна вода, від якої ціпеніє душа, а повітря! Кисень. Мій улюблений О2. Нехай пробачать мені русалки острова Мако за цю зраду.

Течія виносить нас на пологий берег, і хоч і важко, але ми виповзаємо на плоску кам'яну плиту. І Гарт підтягує мене вище, допомагаючи вибратися. На руці, певно, додалося нових синців та подряпин. Але краще з ними на березі, ніж без, але десь на дні.