Розділ 36

„Я хотів би поцілувати тебе.

Та ціна цього поцілунку – моє життя.

І тепер моє кохання біжить до мого життя

З криком: "Як дешево, давай купимо!"

Джалаледдін Румі

Як же чудово прокидатися у теплих обіймах. Крізь сон я відчуваю, як Гарт перебирає моє волосся, його поцілунки легкими дотиками лягають мені на шию, прокладаючи доріжку до губ. Я розплющую очі, зустрічаючись з ним поглядом і заворожено розглядаю зелені іскорки, що палають у його очах. Немов цілий всесвіт. Всім серцем і тілом я тягнуся до нього, але перш, ніж наші губи зустрічаються, він різко відштовхує мене. Знову? Та скільки можна!

– Можеш мені пояснити, чому ти завжди мене відштовхуєш? Чому? – говорю я роздратовано, теж піднімаючись і з ненавистю спостерігаючи за тим, як він натягує рукавички.

У ліловому світлі, все, що відбувається, здається неприродним і трохи ненормальним, але ця думка потонула у лавині почуттів, де ніжність миттєво змінюється роздратуванням.

– А чого ти від мене чекаєш? Любування на зірки, задушевних розмов та нездійсненних обіцянок? – зло кидає Гарт, і мені стає прикро. Аж до сліз.

– Ні, але мені здавалося… Я думала, хоч би друзями ми можемо стати.

– Друзями? Ти хоч розумієш, що через мою помилку ледь не загинула?! – Гарт б'є кулаком об стіну, і я здригаюся, намагаючись стримати емоції.

– Можливо і так, а можливо, і ні. Усі люди можуть помилятися. Але завдяки тобі я залишилася жива, – кажу несподівано твердо. – Це також має значення.

– Ми не люди, ми некроманти!

– Та яка різниця?! – знову хвилею накочує роздратування.

– Ти просто не розумієш.

– Так поясни! Адже я хочу зрозуміти! – а ось і злість наспіла.

– Ми не можемо бути разом.

– Не можемо чи просто ти не хочеш?

– Моя сім'я ніколи тебе не прийме. Я б давно пішов, змусив би їх відлучити від роду, але без підтримки родової магії, мій дар просто знищить мене. Мені з кожним роком все важче контролювати його. Сила нестабільна. Я не хочу нашкодити тобі.

– Та з чого ти взяв, що ти мені нашкодиш? – ми одночасно подаємось один одному назустріч.

– Бо це вже траплялося! Контроль – єдиний спосіб зберегти видимість порядку. Думаєш решта про це мріють? Але це вимушений крок.

– Навіщо? Від будь-кого з некромантів сахаються незалежно від того, усміхається він, плаче чи вдає з себе кам’яну стіну.

– Так тобі зараз здається. А хочеш, змалюю наше майбутнє? Я йду з роду, ми переїжджаємо на край світу до старого замку в оточенні лісів на кордоні з аномалією. Нам закрито хід до столиці. Рідкісні гості – мої бойові товариші. Я жив так роками, але ти зненавидиш це через місяць, а потім і мене. Як тобі така картина?

– З тебе поганий художник! – я намагаюся відштовхнути його від себе, але Гарт зупиняє мене, хапаючи за руку.

– Стій!

– З чого це?

– Це ненормально… – Гарт вдивляється у стіни, намагаючись щось розглянути. Що він там загубив, сумління?

– Звісно ненормально! Ти верзеш якусь маячню.

– Це печери. Щось провокує сплески наших емоцій. Треба йти звідси!

– От і йди! Збігати ти вмієш.

Він каже правильні речі, але в мене наче пелена перед очима, хочеться верещати і бити посуд. Де мій весільний сервіз? Ах так, адже ми не одружені! Ми навіть не зустрічаємося. Я просто у нього закохалася так, що життя готова віддати, а у мене навіть сервізу нема!

– Постарайся не дихати, – каже Гарт, ніби й справді сподівається, що я виконуватиму його вимоги після всього, що він мені наговорив. Сама впораюся. І не потрібен він мені! Ніхто не потрібен!

– З чого ти взяв, що я тебе слухатиму?! У мене є своя голова на плечах, – але він на це тільки важко зітхнувши, робить останній крок, що розділяє нас, і просто закидає мене собі на спину наче мішок з картоплею.

Теж мені дід мороз із “подаруночком” на шиї.

– Не сіпайся і затримай дихання.

«Ти не ти коли голодний» – просто рекламний слоган, але ж до чого влучний. Я хочу їсти, хочу, пити, хочу ванну, теплу постіль і побити цього нестерпного некроманта. Не знаю, звідки у Гарта беруться сили, щоб тягнути мене до виходу, звідки беруться сили у мене, щоб бурчати йому на вухо про те, що він не правий і періодично бити кулаком у його спину. Але цього разу ми проносимося тунелем просто з рекордною швидкістю.

Вириватися я все ж таки перестала. Якось несподівано прийшло розуміння, що мені зовсім не хочеться розбивати носа об кам'яні стіни або підлогу печери, навряд я відчую різницю... Ще через якийсь час, я почала прокручувати наш діалог, усі ті слова, які слухала й не чула, тепер наповнилися сенсом. Я почала придивлятися до темряви, прислухатися до тіла. Хитало мене, до речі, доволі відчутно і нерівномірно. У Гарта ж нога поранена, а я тут!...

– Опусти мене на землю. Я вже заспокоїлася, – почувши слова, сказані для різноманітності цілком спокійним тоном, Гарт зупинився, опускаючи мене на підлогу.